За цією системою в 1930р. вийшла велика узагальнююча праця українського письменника і мистецтвознавця Гната Хоткевича «Музичні інструменти українського народу», де висвітлена історія українського народного інструментарію, і яка сприяла розвитку народної інструментальної практики в Україні, зокрема створенню нових мистецьких колективів – ансамблів та капел бандуристів, оркестрів і ансамблів українських народних інструментів [49]. Щоправда, він поділяє свою книгу на три розділи:

1. струнові.

2. духові.

3. ударні (в середині ударних групує окремо ідіофони і мембранні).

Кожна з цих груп має свої підгрупи. Так, струнові інструменти поділяються на:

1) смичкові,

2) гарфовидні,

3) ударні.

Так, наприклад, вібрацію струни в першій категорії дістаємо з допомогою смичка або натертого смолою колеса, а в інструментах другої категорій – щипком пальця або плектром, і в інструментах третьої категорії – ударом молоточка. Смичкові інструменти представлені відповідно: гудок, басоля, скрипка, віола та ліра. А струнно-щипкові інструменти поділяються на інструменти з грифом та без грифу. До інструментів без грифу Хоткевич відносить гуслі, древньогрецьку ліру, інструменти Єгипту і Китаю, псалтеріум, гарфу та інші. До інструментів з грифом відносяться інструменти лютневого типу – тобто такі, де струна притискається до грифу – кобза, торбан. І до третьої підгрупи струнових інструментів відносяться цимбали.

Духові інструменти Хоткевич поділяє на:

1) лябіяльні чи губні,

2) лінгвальні або язичкові,

3) амбушурні,

4) багатоцівкові (флейта Пана, пастуша дудка з кількох стволин).

У лябіяльних інструментах струмінь повітря попадає до трубки через отвір в кінці, струмінь спрямовується на гострий край бокової дірки, а розбиваючись там ділиться на дві частини: одна попадає в середину дірки, а інша йде назовні.

У лінгвальних інструментах струмінь повітря відгинає язичок або в середину або назовні, але язичок стаючи на своє місце, знову прикриває вдувальну дірку.

Амбушюр – це положення губ при мундштуку, якого не беруть до рота, а тільки дотуляються до губ. Таким чином при грі на цих інструментах губи грають особливу роль. Окрім того велику роль відіграє сила вдування повітря.

Багатоцівкові інструменти – це головним чином так звана флейта Пана (найдавніший предок органу), пастуша дудка з кількох стволин, зліплених між собою воском або зв’язаних.

Ударні інструменти поділяються на ті, що дають тон певної висоти, і ті, що дають шуми. До інтонуючих інструментів відносяться літаври. До шумових – барабани, тарілки, тамбурин.

Праця Г.Хоткевича «Музичні інструменти українського народу» є найвагомішим дослідженням в українському інструментознавстві, хоча ряд її положень потребує коригування і доповнення з погляду сьогодення.

Систему класифікації музичних інструментів В. Маійона розвинули і уточнили німецькі вчені Е. Горнбостль і К. Закс. Вони запропонували багато розрядну систему індексації музичних інструментів, що в дійсності стала міжнародною мовою інструментознавців [55]. За наявності великої кількості синонімічних, співзвучних назв народних інструментів, лише завдяки відповідному індексові можна зрозуміти, що це за інструмент, які його конструктивні особливості, спосіб звуковидобування тощо. Наукові засади своєї системи «Систематика музичних інструментів» автори надрукували в журналі «Zeitschrift fur Ethnologie» 1914 р. Всесвітню популярності набули також багаточисельні дослідження К.Закса в галузі народного та професійного інструментарію. Найвідоміші серед них – «Словник музичних інструментів» (1913 р.), «Сучасні оркестрові музичні інструменти» (1923 р.) «Керівництво по інструментознавству» (1920 р.), «Дух і становлення музичних інструментів» (1940 р.).

В основу класифікації покладено такі основні критерії для характеристики музичного інструмента як джерело звуку, спосіб звукоутворення і конструкція.

Та, попри всю універсальність і зручність у користуванні систематика Е.Горбостля та К.Закса також не розв’язує усіх проблем класифікації музичних інструментів. Дослідник словацьких народних інструментів Л.Ленч у своїй праці про них, повністю відмовився від системи Горнбостля–Закса і поклав за основу своєї системи класифікації фізико–акустичні ознаки. Він поділяє інструменти на три групи:

1) ідіофони;

2) мембранофони, хордофони і аерофони;

3) електронні та електрофонічні інструменти.

К. Вертков та С. Левін дотримуються дещо іншої класифікації. Автори розподіляють музичні інструменти на три категорії: народні, професійні та масові. Народні інструменти – такі, які виготовляються в народі і використовуються в побуті та музично-художньому виконавстві. До складу масових інструментів дослідники відносять ті інструменти, що входять до складу оркестрів і ансамблів народних інструментів, самодіяльних і професійних. Професійні інструменти класифікуються як такі, що були відтворені в результаті удосконалення та видозмінення народних інструментів.

В Україні проблемами класифікації народної інструментальної музики, музичних інструментів займаються провідні вчені І.Мацієвський та А.Іваницький. І.Мацієвський пропонує жанрову класифікацію народно-інструментальної музики. В основу класифікації покладено погляд на «жанр як реалізацію функцій в структурі» [46]. При цьому до уваги береться стрій, акустичні і темброві особливості, сфера застосування, виразові можливості інструменту. За цими критеріями народну і інструментальну музику він поділяє на п’ять сфер:

1) трудова і дитяча (маршова, сигнальна);

2) скерована на комунікацію між людьми (обрядово-сигнальна, магічна, заклинальна);

3) музика ритуальної дії (колядні, полонянині, похоронні награвання);

4) музика для власного задоволення та для слухання;

5) приурочена музика (пісенні і