7. Музичне життя Англії

XVII ст. виявилося суперечливим і для музичного мистецтва Англії. Творча спадщина англійської музики була багатою і різноманітною: традиція багатоголосся, розробка поліфонічних форм, розквіт мадригала. Але безпосереднього історичного продовження багато що з раніше досягнутогоне отримало. Рух творчої думки гальмувався і уривався внаслідок особливих історичних обставин. У складних умовах висунулася в Англії фігура геніального музиканта Генрі Персела (1658-1695гг.). Ним написані твори в різних жанрах, деякі його пісні стали «народними№, він розвинув духовні хоровіспіви («антеми»). Але головною областю творчості була музика для театру (опера, музика до 152 спектаклів.). Був родоначальником і завершителем національної оперної школи. Характерно:

1) опора на глибинні музичні традиції Відродження;

2) з'єднання сміливої опори на народно-жанрові зразки з вільним виявом авторської індивідуальності;

3) концентрація музичної образності;

4) драматизм і трагізм в світовосприйнятті;

5) принцип одноразового контрасту в образах, інтонаціях, гармонії, ритмах;

6) композиція великого плану з великою цілісністю частин.

В області англійської інструментальної музики відбувалося складання клавірної школи. Представники: Берд, Булл, Морні, Гіббонс... Найбільший інтерес з їх творчості представляють варіації на тему танців і пісень.

Майстром найбільшого масштабу епохи став Георг Фрідріх Гендель - найбільший поліфоніст, що тяжіє до синтетичних вокально-інструментальних форм. Його творчість - це епічна велич, уява, багатоплановість контрастів, спрямованість вшир і у поза духовним світом, дієвість і картинність творчості. Неоднозначно вирішується питання про національну приналежність мистецтва Генделя: склався як музикант в Німеччині, з 1704 по 1740 р. писав італійські опери, в 1717р. переселився в Лондон. Його творчість стала справді інтернаціональною.

Інструментальна музика

Інструментальна музика - показова для стилю композитора, пов'язана з вокальними творами, саме образи, картинно-образотворчі властивості музики зі словом впливають на тематизм, загальний вигляд п'єс, окремих частин. Загалом характерні блиск, пафос звучання, святкова урочистість, повнозвучність, контрасти світлотіні, темперамент, імпровізаційні розливи.

Найбільш характерний для творчого вигляду і концерту взагалі жанр concerto grosso (для органу, для оркестру...). Гендель не дотримувався принципу «швидко-повільно». Його концерти (в тому числі і для органу) - чисто світські твори, з включенням танцювальних частин. У загальному тонусі переважає святковість, енергійність, контрастность.

ПрацювавГендель і в інших жанрах інструментальної музики: сонатах (тріо-сонатах), фантазіях, капріччо, варіаціях, писав розважальну музику (подвійні концерти, «Музика на воді»).

Все ж ведучу область творчості займають синтетичні жанри: опера, ораторія.

Опери

Протягом тридцяти років працював Гендель над оперними творами, написаними в стилі італійської опери (виключаючи перші три, написані для Гамберга), але не обмежуючись рамками опери seria. Його цікавлять різноманітні сюжети: історичні, міфологічні, епос, казки. Основним стержнем стає ідеал героїчного самопожертвування. Конфлікт традиційний. Вокальні форми близькі інструментальному складу. Гендель об'єднує речитатив і арію. Часто виділяє інструментальні номери. Його оркестр виразний, барвистий, блискучий, динамічний. Увертюра французького типу вельми імпозантна, велична, повна сили.

8. Бароко на Україні

В історії української літератури чимале місце займає цілий комплекс творів, автори яких стояли на естетичних позиціях, відмінних від реалістичних,— мається на увазі літературна спадщина XVII—XVIII ст. Тим часом далеко не завжди визнавалась законність естетичних засад, яких дотримувалися митці XVII—XVIII ст. Насамперед дослідники шукали в їхніх творах елементи реалізму, відображення життя у формах самого життя, а оскільки таких елементів знаходили тут замало, то переважна більшість творів XVII—XVIII ст. справляла на дослідників враження безнадійно схоластичних, чужих вогню життя. Подеколи доходило навіть до повного несприйняття, заперечення цієї спадщини — як релігійної, схоластично-реакційної тощо.

Сьогоднішні дослідники літератури керуються принципом марксистсько-ленінського історизму; про це беззаперечно свідчить восьмитомна «Історія української літератури». Для проникнення в сутність складного, нерівномірного історичного розвитку мистецтва необхідна чітка методологічна основа — відповідні теоретичні критерії, поняття, категорії, які правитимуть за дослідницький інструмент і без яких історія мистецтва і літератури нерідко перетворюється на інвентарний опис пам'яток, а не з'ясування справжніх закономірностей літературного процесу.

Вірний методологічний ключ необхідно підібрати і до аналізу історично зумовлених особливостей художньої спадщини XVII—XVIII ст. Для характеристики цих особливостей історики літератури вже давно вживають поняття «стиль бароко». Тривалий час вважали, що ознаки цього стилю характеризують лише літературу і мистецтво Західної Європи, але поступово ці риси стали виявляти і в слов'янських літературах, згодом про бароко почали говорити як про загальноєвропейський літературний стиль. Вчені різних країн, що підходять до проблеми з погляду різних національних літератур, сходяться на тому, що бароко характеризує значний період розвитку літератури як в європейських неслов'янських країнах, так і в країнах слов'янських. Справді, чи ймовірно припускати щоб явище, яке посіло таке важливе місце в історії західноєвропейських літератур, обминуло східнослов’янські?

Не слід гадати, що поняття бароко є якоюсь чудесною відмичкою, що раптово відкриє для дослідників ідейно-естетичне багатство спадщини XVII—XVIII ст. На сьогоднішній день немає більш прийнятного поняття, яке дозволяло б краще з'ясувати сутність стилю і в цілому поетики українського мистецтва XVII—XVIII ст.

Складність і заплутаність питання про українське літературне бароко натикається й на відсутність чіткої відповіді на питання, що таке бароко взагалі?

Існують, принаймні, три різні концепції бароко. Ще й досі знаходить прихильників тенденція поза історичного тлумачення цього стилю, що розвинена швейцарським вченим Г. Вельфліном та його учнями. Бароко трактувалося ними як зворотна сторона ренесансу, занепадницька, формалістична течія,— на зразок тих, що характеризують кінцевий етап розвитку кожної мистецької епохи. Е. Курціус йде ще далі і, по суті, підмінює бароко маньєризмом (стиль європейського мистецтва XVIст., в якому зловживання декоративністю, прикрашування, витонченість форм поєднувалися з містикою). Маньєризм у літературі споріднений