У названих дослідженнях у зв'язку з проблемою російського літературного бароко зачіпаються і питання українського бароко. Простежуючи генезис барочного стилю в Росії, дослідники звертаються до фактів української літератури. При цьому наявність бароко на Україні, на думку більшості, є значно менш проблематичною, ніж російського. Так, І. Голєніщев-Кутузов твердить, що «бароко виявляється в українській літературі XVII — і кінця XVIII ст.». О. Морозов вважає, що на Україні і в Білорусії напрям бароко дожив до кінця XVIII ст., аж до того моменту, коли тут почала формуватися національна література рідною мовою, на думку І. Єрьоміна, бароко набуло значного поширення в XVII ст. на Україні і в Білорусії, І. Серман також прийшов до висновку, що для України характерним було «тривале існування та інтенсивний розвиток барочних форм і жанрів». Отже, для російських радянських дослідників, попри їхні різні погляди на суть стилю бароко, факт існування українського літературного бароко XVII—XVIII ст. є безсумнівним.

При розгляді спадщини XVII—XVIII ст. неодноразово зверталися до поняття «бароко» такі визначні літературознавці, як О. Білецький та С.Маслов. О.Білецький застосував поняття бароко ще в 1948 р. Дослідник багато в чому дотримувався скептичного погляду на бароко, коли торкався цієї проблеми у зв'язку з критикою Д. Чижевського. Спочатку О. Білецький неодноразово висловлював сумнів у тому, чи правомірно застосувати термін бароко, вироблений для аналізу явищ архітектури і живопису, до словесного мистецтва, але, зрештою, визнав загально-естетичну значимість цього стилю. В посмертно опублікованій статті О. Білецький, критикуючи тлумачення Чижевським української літератури XVII—XVIII ст., визнавав можливість і потребу застосування поняття бароко до української літератури, хоча й застерігав, чи здатне бароко пояснити всю складність художніх явищ і чи правомірно втискати всю різноманітність української літератури в рамки цього одного стилю. Наголошуючи на спірних сторонах проблеми, О. Білецький все ж говорив про необхідність дати чіткішу характеристику літератури XVII—XVIII ст., «не жахаючись терміну бароко, але й не приймаючи його як щось непорушне, встановлене наукою». Дослідник закликав «докладно обговорити питання про українське літературне бароко, щоб дійти, врешті, незалежно від Чижевського, до наукового розв'язання проблеми».

Сам О. Білецький зробив успішні спроби застосування поняття бароко до української літературної спадщини XVII ст., зокрема до ліричної і драматичної поезії, ораторської прози. Надзвичайно цінні міркування вченого про особливості барочної поетики розсипані в його невеличких передмовах у «Хрестоматії давньої української літератури», котрі чомусь досі привертали мало уваги дослідників. Слід відзначити, що О. Білецький виходив переважно з погляду на літературне бароко, виробленого в 30-і роки, і поділяв думку про його Консервативно-аристократичний та елігійний характер.

Проблема бароко в українській літературі цікавила також С. Маслова, який пов'язував появу стилю бароко в українській літературі XVII—XVIIIст. з західноєвропейськими та польськими впливами. «В галузі літератури,— пише дослідник,— це був переважно примхливий стиль, що виник у Західній Європі в епоху феодально-католицької реакції. Але й схоластична наука, і стиль бароко в літературі, в умовах культурного розвитку тогочасної України були факторами прогресивними, що розширювали розумовий кругозір, активізували наукову і літературну думку та підготовляли стадію дальшого, вищого науково-літературного розвитку». С. Маслов так характеризує стильові особливості твору М.Козачинського «Трагедия о смерти последнего царя сербського...»: вона, на його думку, «є типовою шкільною драмою XVIII ст. з явними рисами стилю бароко: з персонажами з античної міфології, з алегоричними фігурами, що символізують ті або інші абстрактні уявлення». До бароко С. Маслов відносив також творчість поета І. Величковського.

До висновку про прогресивну роль барочного стилю прийшов і дослідник української риторичної прози В. Крекотень: «Стиль, що його умовно називають бароко, відіграв у східнослов'янських літературах важливу і безсумнівно прогресивну роль. Він прискорив у східних-слов’ян процес становлення «нових» літератур, збагатив їхнє письменство незнаними раніше темами, сюжетами, способами художнього зображення, прищепив на східнослов'янському грунті нові роди і види словесної творчості; він значною мірою спрямував і дальший розвиток східнослов'янських літератур. Тому вивчення цього стилю в східнослов'янських літературах є одним з важливих завдань радянської філологічної науки».

Негативне ставлення до українського бароко спиралося на ряді помилкових міркувань. Насамперед твердилось, що начебто бароко як художній вираз контрренесансу є консервативним, придворно-аристократичним напрямом і охоплює невелику частину художніх пам'яток переважно релігійного характеру (церковні проповіді та духовні вірші).

Сам факт поширення бароко в країнах, яких не торкнувся рух контрреформації є свідченням того, що цей стиль не був художнім виразом лише войовничого католицизму. Інтенсивний розвиток барочної літератури в протестантських та православних країнах, які вели рішучу боротьбу проти покатоличення, свідчить, що цей стиль відповідав потребам естетичного освоєння світу того періоду в різних країнах. Не позбавлене підстав твердження відомого німецького історика літератури А. Хаузера про наявність двох течій в європейському бароко— придворно-католицького та буржуазно-протестантського. Такий поділ певною мірою характеризує наявність у бароко двох відмінних тенденцій.

Друга причина негативного ставлення до бароко в українській літературі живиться думкою, що воно, мовляв, було цілком запозиченим, принесеним ззовні явищем, яке начебто не вступало у взаємодію з місцевими традиціями, не мало нічого спільного з місцевими потребами і отже, суперечило демократичним тенденціям української літератури, її зв'язкам з народною творчістю. На цьому питанні слід наголосити, оскільки погляд на барочне мистецтво, як на неоригінальне, цілком запозичене, ще поширений і серед істориків літератури,