і серед істориків мистецтва. Прихильники цього погляду, навіть погоджуючись з фактом поширення бароко на Україні, заперечують, однак, органічність розвитку цього явища. Визнаючи в українській літературі елементи і зразки західноєвропейського бароко, деякі історики літератури схильні були розглядати бароко на Україні як запозичення і наслідування, заперечуючи його оригінальність, національну самобутність. М. Конрада спростовував таке розуміння бароко, підкреслював його своєрідність в різних країнах: «Але як відмінне це саме бароко в різних місцях. Хіба німецьке бароко повторює іспанське? А українське — німецьке? Та й у нас барочні церкви Москви не повторюють бароко старого Києва...». Різні культури не є замкненими самі в собі, а під впливом соціально-економічних факторів вони постійно взаємодіють. Але при цьому художні стилі не переносяться механічно з одної літератури в іншу, а обов'язково трансформуються, відповідно до існуючих традицій і соціальних потреб, яким вони служать.
Своєрідність розвитку художньої ідеології в часи феодалізму зумовлена специфічною взаємодією різних історичних традицій. Через релігію панівні класи нав'язують свою ідеологію народним масам і мистецтво також стає провідником цього впливу. Народні маси, створюючи своє мистецтво, водночас якоюсь мірою використовують і переосмислюють естетичні надбання панівних класів. А з іншого боку, і «високе мистецтво» зазнає впливу форм народної творчості.
Специфіка бароко в деяких слов'янських країнах пов'язана з тим, що твори цього стилю певною мірою несли функції Ренесансу і сприяли засвоєнню ренесансних ідей і мотивів. Відзначаючи цю особливість, О. Морозов висловлює думку про те, що це характерне для Словакії та України. У східних слов'ян бароко стверджувалося в умовах гострої боротьби між православ'ям і католицизмом. Це спричинялося до активізації та інтенсивного використання місцевих засобів старої книжності і народної творчості і спонукало письменників-полемістів до вивчення і оволодіння барочною ораторською майстерністю, щоб громити противників їхньою власною зброєю.
Все це й визначало своєрідність українського літературного бароко, яке насамперед зустріло сприятливий ґрунт у формально спорідненому давньоруському риторичному стилі. Не байдужим щодо бароко виявилося і народне мистецтво: воно збагачувало нову поетику своїми художніми засобами, мотивами. Внаслідок такої взаємодії література бароко на Україні не була аристократично-консервативною, церковно-релігійною в цілому, а й ввібрала в себе значну кількість елементів народної культури. Це простежується на творчості багатьох українських барочних письменників і в свою чергу спростовує думку про бароко як цілком запозичене, реакційне й вузьке явище, котре захопило буцімто тільки периферію художнього процесу.
Дослідження естетики бароко повинно сприяти дальшому вивченню національної своєрідності української літератури, з одного боку, та її тісних зв'язків з російською, білоруською й іншими слов'янськими літературами, з другого. Саме в зв'язку з бароко О. Морозов також ставить питання про національну своєрідність російської літератури XVII — початку XVIII ст. Визнаючи органічність явищ українського літературного бароко, слід підкреслити ще раз всю безпідставність спроб націоналістичних істориків літератури оголосити цей загальноєвропейський літературний стиль формою виразу так званого українського духу.
Проблема бароко зачіпає також питання про зв'язок української літератури XVII—XVIII ст. із загальноєвропейським літературним процесом. Адже відомо, що українські і білоруські письменники, як наприклад, С.Полоцький, засвоївши і творчо переосмисливши стиль бароко, сприяли його утвердженню в російській літературі і включенню останньої в загальноєвропейський художній процес. Значну роль у цій справі відігравали діячі й вихованці Києво-Могилянської академії.
Певна система барочних поглядів відбилася в теоретичних курсах київських поетик та риторик та інших теоретичних працях того часу. Питання про відношення шкільної теорії до проблем бароко в українській літературі XVII—XVIII ст. по-своєму вже цікавило вчених. Так, впритул до проблеми бароко підійшов і дослідник українських поетик XVII ст. Г.М.Сивокінь. У вступі до своєї праці він поставив питання про потребу визначення стильового напряму української літератури, про те, в чому виявляється українське літературне бароко.
Знайомство з поетикою і риторикою Ф. Прокоповича та поетикою М.Довгалевського дає підстави твердити, що письменники бароко знаходили опертя в положеннях поетик і риторик аж до середини XVIII ст. Так, скажімо, в курсі М. Довгалевського, професора поетики Києво-Могилянської академії 1736/37 навчального року, по суті, викладено всі вимоги поетики бароко, які були актуальними для другої половини XVII ст.
Є всі підстави твердити, що з середини XVII майже до кінця XVIIIст. бароко залишалось стильовою домінантою творчості більшості українських письменників; стиль цей позначився на величезній кількості пам'яток письменства, що відносяться до різних літературних видів.
Особливо плідним він виявився у поезії; більшість українських поетів, починаючи від К. Транквіліона-Ставровецького й кінчаючи Г. Сковородою, писали в цьому ключі. Характерним жанром барочної поезії є епіграма, якій, так само, як і курйозному віршеві, ранні поетики відводили окреме місце. Це здебільшого 13-складовий вірш, де у певній системі повторюються смислово наголошені слова, твір вишуканої побудови, - з численними градаціями, незвичайними порівняннями та метафорами, словесною грою. Міфічні образи тут сусідують з біблійними, реальні речі та явища подаються в алегоричному й символічному переосмисленні. До епіграми примикали геральдичні вірші, епітафії, курйозні та фігурні вірші тощо.
«Істотною ознакою бароко в поезії,— писав І. Єрьомін,— є змішування семантики, звернення до вторинного значення слова і розгортання цих значень, метафорний стиль, перевантаження формальними елементами, складними метафорами, гіперболами, контрастними і парадоксальними образами... Умовні формули перетворюються на вишукані метафори, символи, алегорії». Так, крім відзначених вище барочних мотивів недовговічності життя та смерті, філософської рефлексії тощо у К.Саковича можна знайти майже всі атрибути барочної поетики: композиція твору, що починається епіграфом, за котрим йде герб війська запорозького з шестирядковим написом-епіграмою, передмовою, 19-ма віршами