Спокійний, плавний диригентський жест, що показує вступ, допомагає почати спів у м’якій атаці. Демонстрація учителем професійного звучання чинить на учнів емоційний та естетичний вплив. Вокально професійний, красивий, виразний звук у учителя легко сприймається учнями. У дітей з’являється бажання відтворити почуте, бажання співати. Однак учні копіюють не лише позитивні якості, а й негативні. Тому звучання голосу педагога бути повноцінним за основними якостями академічного звучання; не мати недоліків (горловий, носовий призвук, форсування); максимально наближатися до характеру звучання дитячих голосів. Отже, ілюстрація потрібної якості звуку має здійснюватися на близькому, округленому, рівному, достатньо опертому високому за позицією і красивому за тембром звучанні. Дуже корисні для дітей конкретні уявлення. Наприклад: порівнювати звук з ніжною квіткою ( звук утворити обережно, без поштовху – інакше пелюстки з квітки опадуть), або з склянкою молока, яке обов’язково проллєш, якщо ставитимеш з поштовхом. Те саме відбувається і зі звуком: він наче розплескується і втрачає свою природну красу. Досягненню свободи звукоутворення, умінню регулювати силу звуку, виконувати динамічні відтінки сприяє вправа на філіровку звуку - від піанісимо до форте і поступовий спад до піанісимо. У хорі В. Соколова порівнювали цей засіб виразності з морським приливом.

Вимова, манера промовляти слова – дикція – є найважливішою умовою виразного співу. Дикція залежить від артикуляції – роботи органів вимови: нижньої щелепи, губ, язика, м’якого піднебіння, глотки. Основне завдання учителя у молодшому хорі – звільнити учнів від напруги нижню щелепу, навчати «вести» звук (виробити наспівність голосних, правильне їхнє формування). Вимога чітко вимовляти слова часто сприймається неправильно: вони починають скандувати слова і втрачається наспівність. Тому ці навички формуються одночасно: досягаючи наспівності голосних, слід домагатися чіткої вимови приголосних у кінці слів, фраз, речень. Є таке прислів’я: голосні у співі таки довгі, як ріка, а приголосні короткі, як берега. При навчанні треба спочатку речення правильно, ясно і чітко проказати, а потім проспівати, щоби в учнів виробилася гарна дикція.

Найлегше співається голосна «а» і приголосні «л», «д», «м», «н». Надзвичайно зручним і легким для співу є склад «ля», тому широко вживається для розспівів у народних піснях. Цей склад вимовляється так: тверде «л» і м’яке «а». Приголосна «д» полегшує тверду атаку звуку. Глухі приголосні «т», «п», «б» у поєднанні з голосними корисні для вироблення чіткої атаки звуку. Спів із закритим ротом – це фактично спів на приголосному «м».

Голосні звуки утворюються внаслідок вільної течії повітря рото-глотковим каналом, де звук, утворений голосовими складками, збагачується характерними обертонами, які дозволяють розрізняти голосні. Саме тому кожний з них потребує відповідного положення язика, щелеп, рота, губ.

Текст і музика є одне нероздільне органічне ціле, вони доповнюють одне одного і дають можливість слухачеві зрозуміти художні образи музичної мови композитора. Хорошої, ясної, виразної подачі тексту треба ґрунтовно вчитеся.

Крім дикції, важливим засобом виразності при виконанні хорового твору повинна бути ще міміка. Блискучі очі, оживлене обличчя – це додаткові засоби для досягнення більшого враження. Маска байдужості, скутість, напруженість виразу обличчя свідчать про те, що виконуваний матеріал важкий, непосильний, незрозумілий. Співак ра сцені – це актор. Вираз його обличчя повинен відповідати характерові виконаного твору.

Хорові навички групуються у два розділи – стрій і ансамбль. Уміння вистроїти хор, зробити його звучання чистим і виразним – завдання надзвичайно складне. Хоровий стрій можна порівняти з добре настроєним інструментом. Хоровий стрій забезпечується унісоном окремої партії (всього хору), єдиною вокальною манерою формування голосних і приголосних звуків, швидкою реакцією на диригентський жест. Стрій покращується у процесі «вспівування», поглибленого і тривалого вивчення музичного твору. Стрій забезпечується емоційним настроєм хористів. Іноді причиною нечистого співу є незручна для даного хору тональність, яка спричиняє напруження. Треба якомога частіше пропонувати дітям співати без супроводу, по пам’яті (прослухавши музичну фразу декілька разів). Такий прийом активізує музично-слухові уявлення. Нерідко діти неохайно інтонують тільки через неувагу до коротких звуків, особливо якщо вони припадають на ненаголошені склади. В цих випадках чується «напівінтонування». На це треба звертати увагу і проспівувати мелодію в уповільненому темпі на голосну «а», «о», «у» тощо, або з закритим ротом, іноді затримуючись на окремих звуках чи переходах.

Ансамбль хору полягає в узгодженості, злагодженості хорового звучання. Ансамбль буває динамічний, ритмічний, темповий, дикціонний, тембровий.

Хорові диригенти по різному відносяться до розспівування в хорі. Наприклад, В. Соколов пише: «Як правило, вокально-хорові вправи називають розспівуванням хору, але це визначення не зовсім точне. Розспівуванням хору у буквальному розумінні цього слова можна назвати вправи, що даються хору, щоб приготувати чи, як кажуть, «розігріти» хор для репетиційної роботи, перед виступом на концерті. Ще правильніше під розспівуванням розуміти самий процес підготовки хору до роботи.

Є. Лобачова вбачає у розспівуванні хору регулярне тренування голосового апарату співаків-хористів, основане на продуманій, правильно побудованій системі вправ, що сприяє найшвидшому набуванню й закріпленню вокально-хорових навичок.

Розспіванки – вокально-хорові вправи для формування початкових навичок володіння співацьким голосом. Вони сприяють розвитку музичного слуху, пам’яті, ритму, співацького дихання, артикуляції, дикції. Завдяки ним відпрацьовуються різні види звуковедення, навички унісонного та ансамблевого співу. Під впливом вокально-хорових вправ позитивно розвиваються психічні процеси, емоційна сфера та особистісні якості, грамотнішим стає мовлення та розвивається розуміння виразності музичної мови. Розспівування хору відбувається протягом семи-п’ятнадцяти