Реферат

Особливості музичного розвитку дітей різного віку.

Вступ.

Історія свідчить, що з давніх часів хоровий спів відігравав важливу

роль у житті українського народу. Хоровий спів у часи Київської Русі входив у систему індивідуального та групового навчання і був навчальним предметом. В монастирях і княжих дворах відбувалися перші заняття з хорового співу. Діти з бідних сімей теж вчилися переважно у монастирських школах, або у священиків. Співи, на відміну сьогодення, входили до складу основних предметів (читання, письмо, співи).З тринадцятого століття існували спеціальні церковно-співцькі школи.

Характерною рисою у навчанні в ті часи була взаємодія мови і співу. Читання Псалтиря на розспів сприяло вихованню важливих співацьких якостей – вокалізації, розспіваності, дихання. А манера співу впливала на співучість мови. Повільні темпи і плавність співів сприяли тривалому і спокійному диханню, вмінню витримувати звук у певному тембрі, виробленню вокалізації. Дуже важливо, що звичайні люди співали без супроводу музичних інструментів. Акапельний спів привчав співаків прислухатися до звучання голосів, розвивав і уточнював слух. Традиційне багатоголосся передає особливу красу співу в українських церквах. Деякі концерти написані для 24голосних хорів a capella. Такі твори вимагали від виконавців серйозної музичної підготовки, високої хорової культури.

В шістнадцятому столітті виникли братські школи, які відіграли значну роль у поширенні хорового співу. Завдяки музичній грамотності учнів, у братських школах співали на 4, 5, 6 і навіть 8 голосів. В братських школах вперше появляється спеціальний вчитель співу. Учитель мусив бути взірцем моральної поведінки для своїх учнів. Разом з появою вчителів – спеціалістів з’являються нові методики навчання. Наприклад: музичний теоретик, композитор, хоровий диригент і учитель співу М. Дилецький написав розділ, присвячений тому, як навчати дітей співу. В основу навчання він поклав принципи наочності й послідовності, позитивну роль емоційного фактора. Він пропонував вивчати ноти спочатку на пальцях, далі на сходинках і пізніше – на нотному стані. Такий прийом полегшує процес навчання нот. Сприймання сексти і септими він радить починати від октави.

Завдяки таланту і працьовитості ще одного майстра Д. Бортнянського підвищилася культура співу без супроводу. Він значно збільшив і удосконалив склад хору, відбираючи кращі голоси, переконував, що майже всі діти мають голос, а тому вокальне виховання слід розпочинати з раннього віку і з примарних тонів середнього регістру. З дитячими голосами поводився дуже обережно.

Ще один прогресивний педагог того часу, Д. Зарин велике значення надавав красі співацького звучання, ролі інтересу до предмета: «Не можна тримати учня на одному й тому самому матеріалі і розробляти його одними й тими самими методичними засобами протягом тривалого часу, бо чим частіше будуть змінюватися враження дітей, тим це буде цікавіше і корисніше їм» М. Лисенко також прагнув пробуджувати творчі сили юних виконавців у процесі постановки своїх дитячих опер.

В. Верховинець одним із перших запропонував систему розвитку дитини з допомогою ігрової діяльності. На його думку, у процесі гри можна виховати в дитині усі риси , які цінуємо у дорослих: «Гра є наймиліша хвилина, котрої потрібно дитині для всебічного виховання її молоденького тіла, розуму та її індивідуальних здібностей» Він проводив з дітьми різноманітну творчу роботу: дитячі ігри, шкільний хор, шумовий оркестр, груповий спів, слухання музики, музичні екскурсії до концертних залів і театрів, мистецьке оформлення шкільних свят.

Значного розмаху набула хорова самодіяльність у школах у 20 -30 роки, коли народжувалися великі колективи (по 100 – 200 учнів). Велика Вітчизняна війна перервала творчу роботу шкіл, але після закінчення війни, республіканські олімпіади відновилися, що сприяло розвитку хорового співу. Після 80-х років такі олімпіади змінилися на всеукраїнські фольклорні фестивалі.

На жаль останні десятки років українська хорова культура сильно збідніла. Україна втрачає найдавніше і найбагатше мистецтво – масову хорову культуру. Втрачаються багатоголосні традиції хорового співу. Нині юнаки і дівчата гуртом не можуть проспівати навіть в один голос і в одній тональності.

Хоровий спів – це засіб розвитку творчих і фізичних сил людини, це мова народу, національне багатство і культура. Мистецтво співу робить людину кращою, цілеспрямованішою на шляхах духовного вдосконалення. Ще Фома Аквінський у тринадцятому столітті казав: «Не вміти співати так само соромно, як не вміти читати» Наша історія хорового співу дуже багата, тому ми повинні користуватися її здобутками, вдосконалювати методи, які сприяють розвитку творчих здібностей учнів. В сучасній школі необхідно переосмислити роль хорового співу і, можливо, поставити на рівень класної роботи, а не позакласної?.. Щоби досягти високого рівня в вокально-хоровій роботі, треба навчати співати дітей якомога раніше!

Особливості музичного розвитку дітей різного віку.

Щоб правильно й успішно навчати дітей музики, треба знати їхні вікові особливості. При цьому врахування вікових особливостей треба органічно поєднувати з вивченням індивідуальних можливостей дітей, їхніх музичних інтересів і нахилів. Тільки за цих умов можна забезпечувати учням необхідний рівень музичної освіти.

Від самого народження дитина має задатки різноманітних здібностей. Розвиток цих задатків залежить від умов життя й діяльності людини, від її виховання. Вирішальну роль відіграє активність дитини, яка виявляється у різних формах діяльності