Здебільшого це трапляється з темногрунтовими полотнами, тоді як білий грунт дає можливість зберегти кольорове багатство.
Тампера – різновид живопису, назва якого походить від назви фарби. Основу фарби складає яєчний жовток. В основному цю технологію використовували іконописці, малюючи на спеціально заґрунтованих дерев'яних дошках. У подальшому тамперою писали і на полотні, спираючись на принципи олійного живопису.
Акварель – різновид живописного мистецтва, яке використовує водяні фарби. Специфічною особливістю акварелі є її здатність до «кольорової асиміляції».

Пастель – це малюнок, виконаний кольоровою крейдою. Як і акварель-ний живопис, пастель часто ототожнюють з графікою, її характерною особливістю є здатність створювати відчуття оксамитовості зображуваного.
Велике і досить важливе місце серед жанрів живопису займає пейзаж. Кожну живу людину повинні приваблювати краєвиди рідного краю,

довершеність природи, безмежність панорам.

Слово пейзаж від фр. Pays – країна, місцевість. Жанр образотворчого

мистецтва в якоу основним предметом зображення є дика і в ній чи іншій

степені відображена людиною природа. В пейзажі відтворюються реальні або видумані види місцевостей, архітектурних будівель, міст.

Часто пейзаж служить фоном в живописних, графічних, скульптурних творів інших жанрів. Зображаючи явища і форми природного оточення людини, художник виражає і своє віднношення до природи, і сприйняття її сучасним йому суспільством.

В силу цього пейзаж набуває емоційність і значний ідейний зміст.

Зображення природи зустрічались ще в епоху неоліту (умовні позначення

небесного склепіння, сторін світу, земної повернхі).

В рельєфах і рорзписах країн Древнього Сходу переважно в сценах війн,

ажно в сценах війн,

полювання і рибалки, містяться окремі елементи пепйзажу, особливо конкретизовані в древньо-єгипетському мистецтві, епохи Нового царства.

Широке поширення пейзажні мотиви отримали в мистецтві Кріту 16-1 ст. до

н.е., де вперше досягнулось враження емоційно впевненої єдності фауни,

флори і природних стихій. Пейзажні елементи древньо-грецького мистецтва

невіддільні від зображення людини. Для цієї епохи характерний образ

природи, який сприймається як сфера ідилічного існування людини і богів.

В середні віки в мистецтві Європи елементи пепйзажу нерідко служили

засобом умовних просторових побудов.

В середні віки в мистецтві країн мусульманського входу елементи пейзажу

були представлені досить скупо, якщо не рахувати деяких образців,

заснованих на елліністичних традиціях. З 13-14 ст. вони займають все

більш значне місце в книжковій мініатюрі, де в 15-16 ст. в мистецтві

тебризької і гератської школи пейзажні фони, які відрізняються сяючою

чистотою фарб, навівають уявлення про природу як замкнутий казковий сад. Виключно важливе положення займає пейзаж як самостійний жанр в живописі середньовічного Китаю, де вічно оновлена природа рахувалась найбільш наочним зразком світового закону (дао). Серед великих майстрів

Китайського пейзажу Го Сі (11 ст.) Ся Гуй (кін.12-1 пол. 13 ст.).

В західно-європейському мистецтві 13-15 ст. Тенденція до пейзажного

фону починає осмислюватись як принципово важлива частина творів

образотворчого мистецтва. Умовні фони зміцнюються пейзажними, нерідко

перетворюються в широку панораму світу (Джотто).

Художники Відродження звертались до безпосереднього вивчення натури,

створювали начерки і акварельні етюди, розробляли принципи перспективної побудови пейзажного простору, керуючись концепціями про

раціоналістичність законів світосприйняття і відроджуючи уявлення про

пейзаж, як реальне середовище життя людини. Важливе місце в історії

пейзажу займає мистецтво А.Мантеньої, П.Уч Леонардо да Вінчі в Італії,

Хуго Ван де Гуса, Х.Босха в Нідерландах, А.Дюрера в Німеччині. Якщо

італ. Художники старались підкреслити гармонійну співзвучність

людського і природннього начал (Джорджоне, Тіціан а в міських пейзажних

фонах показати уявлення про ідеальне архітектурне середовище (Рафаель),

що німецькі майстри, особливо доброзичливо звертались до дикої природи,

нерідко надаючи їй катастрофічно-бурхливий вигляд.

До поч.. 17 ст. в творчості італійця А.Карраччі, нідерландця П.Брилля,

німця А.Ельсхаймера оформляються принципи “ідеального” пейзажу, який

підчинився ідеї розумного закону, скритого під внутрішнім багатством

різних аспектів природи.

В мистецтві класицизма закріплюється система умовної трипланової

композиції, затверджується принципова різниця начерка або етюда і

закінченого пейзажу-картини.

Елементи живопису з натури, на відкритому повітрі появляються у відмінних свіжістю сприйняття пейзажах В.Веласкеса.

З 17 ст. широко поширюється топографічний видовий пейзаж, розвитку якого було визначено приміненням камери-обскури, яка дозволила з небаченою до яка дозволила з небаченою до цього часу точністю переносити окремі мотиви на полотно чи папір.

Видовий пейзаж в 18 ст. Зіграв вирішальну роль в становленні пейзажу в

тих європейських країнах, де до 18 ст. Не було самостійного пейзажного

жанру.

В кін. 18-1 пол. 19 ст. в пейзажі переважають тенденції романтизму.

Важливе значення пейзажу в художній системі романтизму пояснюється тим, що романтики зближували життя людської душі з життям природи. Вони проявляли особливу чуйність до індивідуальної неповторності окремих станів природи. Пейзажисти цього періоду Емо, добивались ясності і простоти композиції детально розробляли світлотіньові і валерні

відношення, які дозволяли передати матеріальну відчутність природного

середовища.

В російському пейзажі 19 ст. романтичні традиції відіграють важливу

роль в творчості М.Н.Воробйова і І.К. Айвазовського. На 2-у пол. 19 ст.

Приходиться розквіт реалістичного пейзажу, тісно зв’язаний з діяльністю

передвижників. Тенденція до зображення перехідних станів природи,

лірична насиченість, характерна творчості А.К.Саврасова.

Домінуюче значення пейзажу у майстрів імпресіонізму (К.Моне,

К.Піссарро, А.Сіслей), які рахували роботу на пленері обов’язковою

умовою створення пейзажного образу. На рубежі 19 і 20 ст. в пейзажі

складаються декілька напрямів, розвиваючих принципи імпресіоністичного

пейзажу і одночасно вступаючих в антагоністичні відношення з ними.

В мист. 20 ст. ряд майстрів старається знайти найбільш стійкі риси того

чи іншого ландшафтного мотиву, очищаючи його від всього “переходящего”

інші за допомогою лікуючих або драматично напружених кольорів

співзвучностей підкреслюють внутрішню динаміку ландшафта, а деколи і

його національну своєрідність, треті, під впливом художньої фотографії,

переносять основний акцент на причудливість і