Мінімальні строки зберігання архівних документів юридичними
особами, зазначеними у частині першій цієї статті, визначаються
центральним органом виконавчої влади у сфері архівної справи і
діловодства, якщо інше не передбачено законом.

У разі ліквідації зазначених юридичних осіб ліквідаційні
комісії зобов'язані забезпечити збереженість їх архівних
документів і за погодженням із центральним органом виконавчої
влади у сфері архівної справи і діловодства або уповноваженою ним
архівною установою визначити місце подальшого зберігання архівних
документів цих юридичних осіб.

Положення про архівні підрозділи об'єднань громадян,
релігійних організацій, а також підприємств, установ та
організацій, заснованих на приватній формі власності,
затверджуються їх засновниками з урахуванням рекомендацій
центрального органу виконавчої влади у сфері архівної справи і
діловодства.

Стаття 33. Архівні установи, засновані фізичними особами
та/або юридичними особами приватного права

{ Назва статті 33 в редакції Закону N 534-V ( ) від
22.12.2006 }

Архівні установи, засновані фізичними особами та/або
юридичними особами приватного права в установленому законом
порядку, мають право зберігати архівні документи, що не належать
державі та територіальним громадам.

{ Частина перша статті 33 в редакції Закону N 534-V ( ) від
22.12.2006 }

Строки зберігання архівних документів у зазначених архівних
установах визначаються договором, укладеним засновником з
власником документів або уповноваженою власником особою, з
урахуванням мінімальних строків зберігання документів, визначених
відповідно до законодавства. Договором визначається також місце
подальшого зберігання документів у разі ліквідації зазначених
архівних установ.

Дотримання строків зберігання архівних документів, вимог щодо
умов їх зберігання, порядку ведення обліку та доступу до
документів Національного архівного фонду контролюється центральним
органом виконавчої влади у сфері архівної справи і діловодства або
уповноваженою ним державною архівною установою.

{ Статтю 33 доповнено частиною згідно із Законом N 534-V
( ) від 22.12.2006 }

РозділIII Проблеми українського кіномистецтва останньої чверті ХІХ - початку ХХ ст. (1896-1920 рр.)

Найскладніше питання, що виникає при здійсненні будь-якої історичної розробки, яка охоплює не одне десятиліття, - проблема періодизації. Не є винятком і кіномистецтво. Доцільно, однак, відмовитися від дрібного розподілу історії української кінематографії на маленькі періоди, бо це обмежує і схематизує висвітлення явищ кіно, що аж ніяк не вкладаються в тісні, жорсткі межі штучно визначених часових відрізків.

Періодизація історії української кінематографії має відображати закономірності саме її розвитку як самостійного предмета й об'єкта вивчення. Тому в основу періодизації мають бути покладені не зовнішні події, а внутрішня логіка й специфіка історичного розвитку кіномистецтва, обумовлені як його власними потребами, так і суспільно-політичними умовами часу, всією історико-культурною атмосферою.

Вітчизняні видання починали зазвичай історію українського кіно з 1917 року, обмежуючи ранній період його розвитку 1929-м або 1930-ми роками. Дореволюційні фільми взагалі відсікали від національного кінопроцесу.

Було б неправильно гіперболізувати здобутки дореволюційного кіно в Україні. Та не можна погоджуватися з московським кінознавцем М. Лебедєвим, який вважав, що 1917 тут створювали тільки "малоросійські фільми", де поверхово втілювалися сюжети з "малоросійського життя".

Вітчизняне кіно викристалізувалось із засвоєння й плідної абсорбації саме національних видів мистецтва, демонструючи згодом власні закони, техніку й способи вислову.

Найвдумливіше підійшов до періодизації початкового етапу розвитку нашого кіно американський дослідник українського походження Борис Коваль-Берест, який виділив такі три цикли: Початок українського кіно (1896-1907); Зародження національної кінопродукції (1907-1917); Перша українська кінопродукція (1917-1921).

Важко погодитися, проте, з тим, що зародження національного кіно відбулося вже 1907 року, коли фактично лише з'явився перший ігровий фільм. Водночас кінопродукція 1917-1923 рр. - доби визвольних змагань - не становила одного цілого. Це були стрічки, зняті часом людьми, які опинилися на різних політичних полюсах. Доцільніше сприймати цей період як єдиний етап розвитку українського кіномистецтва, де в різні роки виявилися спільні тенденції. Між цими кінозйомками так чи інакше простежується взаємозв'язок, бо за всіх складних обставин їх часто здійснювали одні й ті ж митці, що використовували не тільки набутий уже в кіно досвід, але й ту ж апаратуру й кіноательє.

Приблизно такої періодизації дотримується певною мірою й французький дослідник українського походження Любомир Госейко в книзі "Історія українського кіно 1896-1995", де фахово й об'єктивно, без соціологічних ярликів викладено дані про фільми й діячів українського екрана. Щоправда, саме період 1891-1921 рр. в нього найстисліший, позбавлений якихось цікавих спостережень.

Нам видається доцільним завершити перший етап розвитку вітчизняного кіно громадянською війною, кінець якої створив нові умови для зйомок і прокату фільмів. Адже увесь зміст, соціальні й виробничо-організаційні засади нашого кіномистецтва 1896-1920 років збігаються в часі зі складним процесом його народження й становлення, що триває до кінця братовбивчої війни в Україні, коли з'явились нові вимоги до кіновиробнитцва завдяки споживацькій ленінській політиці в