Курсова робота

Мальовничий образ Гуцульщини в українській культурі

Зміст:

· Вступ.

· Історія гуцульського краю.

· Гуцули. Гуцульський одяг.

· Гуцульські звичаї та обряди.

· Легенди.

· Гуцульщина і літературі.

· Михайло Коцюбинський «Тіні забутих предків». Екранізація твору.

· Висновок.

Вступ

Гуцульщина. Не в однієї людини навіть при її згадці радісно заб’ється серце. Закоханий у цей прекрасний і суворий край уродженець Поділля Михайло Ломацький писав, що “ тут , у гуцульських горах, як ніде інде, можна почути гомін віків і зачерпнути силу й віру в майбутнє, тут, у зелено-срібних водах озер і рік можна скупати й очистити не лише тіло, але й душу, та карпатським сонцем зігріти її, а, вийшовши на верх Говерли, побачити Бога й почути Його добротливий і ласкавий голос — голос Творця гуцульських гір ”.

Творчу наснагу на Гуцульщині черпали Іван Франко, Леся Українка, Михайло Драгоманов, Михайло Павлик, Михайло Грушевський, Антін Крушельницький , Василь Стефаник, Марко Черемшина, Юрій Федькович, Сидір Воробкевич, Богдан Лепкий, Михайло Коцюбинський, Гнат Хоткевич, Платон Воронько, Тарас Мельничук, Дмитро Павличко, Марія Влад, Федір Зубанич, Ліна Костенко. Михайло Стельмах, Іван Драч, Степан Пушик та багато інших відомих українських письменників. Та не тільки вони. Гуцульщина полонила серця таких відомих польських письменників як Станіслав Вінценз, Й. Коженьовський, Ґрегорович, Турчинський і Оссемдовський, австрійських — Л. Сахера-Мазуха, К. Францоза, англійських — М. Дові та Й. Конрада, швейцарця Ганса Збіндена.

Історія гуцульського краю

Гуцульщину досліджували тисячі священиків, етнографів, вчених, учителів, музикознавців, мистецтвознавців, антропологів і просто небайдужих до Гуцульщини людей. Серед них помітним вкладом відзначаються С. Витвицький, Л. Гарматій, В. Шухевич, В. Гнатюк, О. Маковей, О. Петров, Ю. Яворський, Ф. Вовк, М. Домашевський, В. Грабовецький, Д. Гоберман, чех Ф. Ржегорж, австрієць Гаке, німець Р. Кайндль та багато інших. Література

Особливо зріс інтерес до комплексного порівняльно-етнографічного вивчення культури та побуту карпатського населення на основі широкого міжнародного співробітництва. Навіть створено Міжнародну комісію з вивчення культури населення Карпат, яка видала декілька наукових збірників та організувала проведення декількох міжнародних конференцій і семінарів. Цій роботі сприяє також проведення щорічних Міжнародних Гуцульських фольклорно-етнографічних фестивалів та в їх рамках — наукових конференцій з проблем Гуцульщини. Міжнародний гуцульський фестиваль.

І все ж де знаходиться Гуцульщина, які її межі? На жаль, єдиної точки зору досі не існує. Згаданий, наприклад, уже Михайло Ломацький про це писав так: “Гуцульщина — це Східні Карпати, Верховина, Бескид зелений або Лісистим званий. Покритий низом листковими деревами, буками, яворами, кленами й вільхами; вище — шпильковими, чатинними смерековими лісами, а ще вище ялицями, а за ними жерепом...”

Наша Гуцульщина — це найвищі гори Східних Карпат; по цій стороні бистротечних рік — Черемоша й Прута, повіти: Косівський, Надвірнянський і давніше Печеніжинський; по другій стороні, на Буковині, повіти: Вижницький і Сторожинецький по Радівці і Кімполунгу, а на Закарпатті лісисті простори над двома річками Чорною і Білою Тисами, так звана Мараморощина. Найвище пасмо в гуцульських Карпатах — Чорногора з “королевою” гірських верхів Говерлою, “королем” Попом Іваном і стрімким Петросом.

Вважається, що найбільш повне визначення ареалу гуцульської етнографічної групи здійснив Володимир Гнатюк: “Гуцули заселяють Карпати в околиці Чорногори, їх оселі розкидані по обох сторонах Карпат і належать до різних країн. Звичайно, їх оселі тягнуться долинами рік і потоків. В Галичині починаються від Надвірнянської Бистриці по Пасічну і йдуть долинами ріки Пруту по Делятин, по течії рік Білого та Чорного Черемоша, до Вижниці, долиною ріки Рибниці по Косів і ріки Пістиньки по Пістинь. На Буковині гуцульські села розташовані долиною ріки Путилівки, яка вливається в Черемош і горішньої течії Сучави та Фряси. На Мараморощині (Закарпаття) гуцульські села тягнуться долинами рік Мокрянки, Тересульки, Шопурки, Кисви, Чорної та Білої Тиси. На полуднє від Сучави границя йде потоком Бродиною так, що по правому боці живуть румуни, а по лівому — гуцули, є незначна більшість гуцулів понад її горішньою течією, аж до руської Молдавиці по Брязну, Золоту Бистрицю по Кірлібабу та ріки Серету, але тут їх є незначна кількість”.

Автори історико-етнографічного дослідження «Гуцульщина», виданого «Науковою думкою» у 1987 році, підсумовуючи зібрані на той час матеріали, на основі етнографічних та мовно-діалектних даних вважають, що можна умовно на кінець XIX — на початок XX століть окреслити територію заселену гуцулами в таких схематичних межах. На заході межа з бойками проходила по ріці Лімниці і далі по закарпатській частині — верхів’ями річок Берестянка і Турбату, ріки Тересви і долиною річки Малої Шопурки до її злиття з Тисою, на півдні ця лінія проходить до державного кордону. На півночі, північному сході від ріки Лімниці межа перетинає ріки Бистрицю Солотвинську та Надвірнянську, захоплює село Пасічну, далі йде на Делятин, Яблунів, Косів, Вижницю, Берегомет, Красноїльськ до кордону з Румунією.

За сучасним адміністративним поділом вказана територія охоплює південні частини Надвірнянського, Косівського районів та весь Верховинський район Івано-Франківської області, південну частину Вижницького району і Путильський район Чернівецької області та Рахівський район Закарпатської області.

Навіть побіжний погляд на це визначення меж Гуцульщини засвідчує його неповноту, бо сюди не включено жодного гуцульського населеного пункту румунських Мараморощини і Сучавщини та правобережних припрутських сіл Коломийщини.

Така розмитість меж Гуцульщини не дає змоги і точно визначити кількість міст, селищ і сіл, приналежних до даної етнографічної території, та кількість населення на ній, перш за все — українців-гуцулів. Володимир Шухевич,