Практично в цей же час Яків Головацький підрахував, що у 1872-1874 роках в Галичині налічувалося 68, на Буковині — 20, на Закарпатті — 21 гуцульське село, а в них було 107610 мешканців. Пізніше не раз робилися переписи на різних територіях Гуцульщини та статистичні спроби їх узагальнити, однак чіткої картини по всій етнографічній території все ж нема.

Отже, вчені-дослідники В. Гнатюк, Я. Головацький, В. Кубійович, І. Сеньків, Фальковський, В. Шухевич та інші по-різному оцінювали територіальні межі Гуцульщини. Навіть у найновішій літературі подаються розпливчасті твердження.

Так, Д. Ватаманюк у статті «Адміністративно-територіальний устрій Гуцульщини» пише: “Гуцули заселяють на Івано-Франківщині повністю Верховинський район і територію Яремчанської міськради, в основному Косівський район, наполовину Надвірнянський і деякі села на правобережжі Прута Коломийського районів; на Буковині — повністю Путильський район і більшу частину Вижницького; на Закарпатті — Рахівський район. Крім цього, більше ніж 40 тисяч гуцулів проживає в Румунії у 25 гірських населених пунктах” (М. Домашевський. Історія Гуцульщини. — Львів: Логос, 2001. — С. 528).

Як визначити половину, більшу чи меншу частину, невідомо. Напевно легше довести, що точних етнографічних кордонів встановити неможливо, ніж намагатися їх визначити.

Тому подаємо дані про Гуцульщину за сучасним адміністративним поділом: Верховинський, Косівський, Надвірнянський райони і Припрутські села Коломийського району та територія Яремчанської міськради Івано-Франківської, Вижницький і Путильський райони Чернівецької, Рахівський район Закарпатської областей. Їх територія становить 9204 квадратних кілометрів. Тут у 6 містах і 13 містечках (селищах міського типу) та в 243 селах проживає за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року 469992 мешканці. Найбільші ріки Гуцульщини.

Назва Гуцульщина походить від назви населення гуцули. Етимологія даного слова так і досі ще чітко не з’ясована. Мабуть, найбільш поширеною версією його походження є співзвучність слова гуцул(и) з румунським словом розбійник. Так румуни нібито називали своїх українських сусідів за поширений серед них опришківський рух.

Деякі автори виводили походження назви гуцули від слова кочувати шляхом штучно вигаданого перетворення: кочувати>кочули>гоцули>гуцули. Дехто пов’язував за таким же принципом походження гуцулів з тюркським племенем узів: узи>уци>уцули>гуцули чи тюркським словом улус — народ, люди, держава, країна. Є навіть версія, за якою гуцули дістали свою назву від моравського князя Гецила. Маємо у цьому ряду також версію, яка пов’язує виникнення слова гуцул від особового імені Гуц та дієслова гуцати, є й інші спроби пояснити народження цього іменника. Однак, до істини тут ще досить далеко.

Коли гуцули заселили карпатські схили, теж достеменно нам не відомо. Хоча археологічні знахідки свідчать, що дана територія уже в найдавніші часи мала якесь населення і початкову культуру. Досі знайдено чимало предметів з кам’яної епохи. Є чимало різних пам’яток тут і з римських часів. З княжих часів практично теж відсутні якісь письмові свідчення, хоча, наприклад, у галицько-волинському літописі згадується коломийська сіль, яку безсумнівно виробляли на прилеглих до міста гуцульських солеварнях.

Як наголошував академік Іван Крип’якевич у своїй праці «З історії Гуцульщини», по занепаді Галицької держави (1340 р.) Гуцульщина разом з іншими сусідніми українськими землями перейшла, мабуть, до молдавського воєводства: під польську владу перейшла аж 1395 року. Але протягом XIV віку не маємо ще ніяких докладніших вісток із цих околиць.

“Аж у половині XV віку, — пише далі І. Крип’якевич, — відкривається поволі нашим очам таємнича країна на південь від Коломиї. Там за Прутом, одна по одній виринають нові оселі — чи справді нові, чи тільки вперше нам відомі?” Так чуємо вперше про Печеніжин і Ключів, села галицького селянина Івана Колі.

Над рікою Рибницею згадується Рознів (Рожнів) і Рудники. Тут починається справжнє Покуття, — тоді ще не вся Коломийщина, а тільки невелика країна в куті між Прутом і Черемошем. Над самим Черемошем є села Рибно й Кути, на які мали привілеї ще від Ягайла якісь Беняш та Індрих, сини Жигимонта (може — Чехи).

Між Кутами й Рибним було село Звижин чи Здвижин, якого сьогодні карти вже не вказують, чи залишилася по ньому пам’ять десь на місці? По другім боці Черемоша згадуються теперішні буковинські села Банилів, Замосте і Милив. Легенда про Гуцульщину.

Дальше під самими горами є Косов (Косів). Спершу се було тільки село, що належало до державних земель. Відомий литовський князь Свидригайло, який за згодою брата Ягайла управляв у Галичині деякими землями, надав 1424 р. Косів Максимови або Владови Драгосиновичеви, мабуть Волошинови родом; у Косові згадується монастир (теперішнє село Монастирське), при описі границь потоки Воловець і Ходосів, гора Стіжки, пасіка, дубина й по горах “обочини”, себто спільні землі (тепер “відчини”). Пізніше Косів належав до земель снятинського староства: в 1472 р. була тут уже жупа, себто копальня соли. З початком XVI ст. Косів перейшов у державу шляхтичів Українців. Шумлянських, Марка й Максима.

Біля Косова з 1424 р. є Пістинь, Делятин був гніздом української шляхти Делятинських, з яких жили тоді Івашко, Мелешко, Стецько й Костко. З сіл чистої Гуцульщини в XV ст. знаємо вже Березів, і тут є цілий гурт дрібної шляхти Українців, як Станко, Сенько, Юрко. І так з кожним наступним роком історичні відомості про гуцульський край все більше накопичуються.

Наприкінці XIV століття гуцульський край між собою поділили поляки, румуни і угорці, які у свою чергу з часом