Ще до цього поділу на території сучасної Гуцульщини та прилеглих до неї територіях зародилась одна з форм антикріпосницької боротьби селян західноукраїнських земель — опришківство. “Поневолений, битий кривджений підданий, — пише Іван Франко, — не можучи найти ніде полегші ані справедливості, пішов у ліси, в гори, приставав до купи таких самих одчайдухів, і хоч чув над собою в кожній хвилі загрозу смерті, все таки рад був хоч під тою загрозою прожити свобідно, а надто ще мститися на своїх кривдниках”.

Дослідженню опришківського руху на Прикарпатті присвячено чимало ґрунтовних праць вітчизняних і зарубіжних авторів. Все своє життя цій справі присвятив академік Володимир Грабовецький. З його двома працями «Карпатське опришківство до початку XVIII століття» та «Народний герой Гуцульщини Олекса Довбуш і його наступники» можна ознайомитись на сторінках «Хрестоматії з гуцульщинознавства» («Бібліотека гуцульської школи», Косів, 2001, стор. 195-215).

Перша світова війна на початку минулого століття привела до розпаду цієї імперії. На Галичині постає Західно-Українська Народна Республіка, яка возз’єдналася з Українською Народною Республікою, але довго устояти проти зовнішніх ворогів не зуміла.

Яскраву сторінку у цей трагічний для України період історії вписало славне січове стрілецтво. “З початком І світової війни, — пише Петро Арсенич у статті «Гуцульщина у визвольних змаганнях 1914-1920 років», — на заклик Головної Української Ради у Львові та Української Бойової Управи (до її складу входив М. Геник з Верхнього Березова) боротися проти царської Росії — тюрми народів зголосилося найбільше добровольців з Гуцульщини”. Організацією добровольців в УСС тут займалися адвокат М. Лагодинський з Делятина, Петро Шекерик-Доників з Жаб’його, сини Івана Франка Петро і Тарас, учителі з Косова І. Устимович та О. Іванчук. До УСС найбільше зголосилося юнаків з Брустур, Яворова, Космача, Прокурави, Кобак, Красноїлля, Криворівні. Жаб’його, Березовів.

Немеркнучою славою покрили себе січові стрільці на фронтах під час українсько-польської війни, а потім війни з більшовиками у лавах УГА. Тліють їхні кості у безіменних могилах, скошених ворожою кулею і лютою епідемією тифу від Карпат і Рави-Руської до Жмеринки, Вапнярки, Вінниці, Бершаді, Балти і Чорного моря. Та сили були нерівними. Після програних визвольних змагань Галичина знову опиняється під польським гнітом, а Буковина і Закарпаття відповідно — румунським і чеським. Друга світова війна приводить до нового переділу. Галичина у 1939 році відходить до Радянського Союзу, до якого у 1940 році приєднується Буковина, а в 1945 — і Закарпаття. У 1991 році Гуцульщина разом зі всією Україною виборола свою незалежність. До цього давноочікуваного моменту весь край ішов у довгій і важкій боротьбі. За свободу загинули сотні тисяч його кращих синів і дочок.

Гуцули. Гуцульський одяг.

Гуцул невідродний, вірний син своїх гір. Серцем і духом пов’язаний тісно з гірською природою; Карпати й гуцул у них — це щось одне, нерозлучне. Всім серцем любить гори, а до їх краси долучує себе, свою барвисту ношу, свої звичаї, обряди й вірування. Гори для нього не лише джерело краси, але й життєвої мудрости, природа гірська — для нього книга, з якої черпає усе, що йому потрібне в житті. Знав: життя — це безпереривна праця і вічна боротьба; багатий — хто працює, сильний — хто бореться і перемагає; гуцул шляхетний і мужний, в його серці доброта і любов до рідних та всього, що своє. Вони перлами блистять і чічками цвітуть. В очах гуцула велич і краса гір, у його думках орлині лети…

Одяг гуцульський відзначався мальовничістю, кольоритністю і мистецьким смаком. На гуцулові біла, власного виробу сорочка, з переду вишита, пущена по штанях — “портіницях”, звичайно з чорного або крашеного на червоно сукна — зимою білих вовняних “ґачах”, підперезаних широким ременем “чересом” — із різними прикрасами-витисками й “дармовисами”.

На ногах скіряні ходаки-постоли, прив’язані “волоками”, ноги у вовняних панчохах — “капчурах”, обплетені кольоровою волічкою. Через плече перевішена скіряна торба — “тобівка”, завжди прикрашена витисками й мосяжними ґудзиками.

Поверх сорочки “киптар”, кожушок без рукавів, нашитий кольоровими саф’яном із мідяними і мосяжними капелями й ґудзиками, часто ще й прикрашений кольоровою волічкою.

На голові чорна кресаня з “гальоном”, трісунками й павами. На киптарі сердак — “байбарак” із чорного або крашеного сукна, теж пристроєний різними нашивками й кутасами.

У руках легіня був завжди топірець-бартка, чи то “келеф” різно ритовані, у старих палиця — “клєбука”.

Давно майже в кожного гуцула були за чересами (широкий складаний ремінь) пістолі з різьбленими рукоятями, через одне плече порошниця з оленього рога, різьблена, через друге — рушниця-пушка.

Ще більш барвистою була ноша гуцульського жіноцтва. Дівчата не прикривали голов, уплітали в коси жовті “поплітки” з мосяжними “бовтицями”.

На сорочках “плечики”, а то й рукави — пізніше й “брацарі” були вишиті, — киптарики, різно нашивані, або гафтовані, поверх них сердаки, багато прикрашені. Переважали краски: червона й чорна з додатками жовтих, зелених, часом синіх і рожевих.

Гуцульські звичаї та обряди.

Найбільш поширеними звичаями гуцулів є проводи на полонину, гуцульське весілля та релігійні календарні свята, зокрема Різдво з новорічно-різдвяними колядками та щедрівками (в тому числі «Василя», «Водохреща», «Маланки», гуцульська «Розколяда») та Великдень (Пасха) з великодніми гаївками.

Проводи на полонину

Великим святом для місцевих жителів є проводи гуцульських пастухів на віддалені гірські пасовища — полонини для випасу худоби. Найбільш яскраво його відзначають у Микуличині.

Вихід на полонину відбувається в травні і триває аж до вересня. Умови