Три речі, які характеризують життя гуцульських пастухів — це бринза, трембіта і ватра. Під полонинські наспіви ватаг запалює вогнище — ватру, а парубки танцюють гуцульський ритуальний чоловічий танець «Аркан» з маленькими топірцями в руках. Вівчарі пригощають усіх бажаючих будзом і вурдою. Завершуються проводи святковим концертом.

Гуцульське весілля

Гуцульське весілля, як казка. Навіть в теперішній час гуцули дотримуються своїх традицій. Вони й досі вдягаються у національний одяг, прикрашають своїх коней. В день весілля нареченого і наречену супроводжують бояри, дружби, дружки, світилки, свати, старости. Весілля повне веселих і жалібних пісень, танців, ігор, забав, жартів, дотепів.

Жодне весілля не обходиться без короваю чи калачів, вишиваних чи тканих рушників, букетів, які чіпляють на одяг гостей і гільця чи деревця. Точно визначеного часу для дня весіль не встановлювали, єдине, що сватання і заручини відбувались переважно навесні, літом, восени, рідше взимку, а весілля намагались справляти до Великого посту. Під час будь-якого посту справляти весілля категорично заборонялось.

Найпершою ознакою на Гуцульщині, коли приходили свати, було “давати рушники”, що традиційно означало готуватися до весілля. Закріпленням шлюбу було і є “стати на рушник”. За давнім звичаєм, найкращі калачі дарують молодим на вишиванім рушнику, з побажанням, щоб їхнє життя було заможним і красивим. До церкви молодята їдуть на конях.

Різдво на Гуцульщині

Приготування до Різдва на Гуцульщині починається заздалегідь. За давньою традицією із обжинкових снопів виплітають деревце — «Дідуха», в якому за повір’ям замешкували душі дідів-прадідів, опікунів дому. Господині вранці 6 січня запалюють “живий вогонь” в печі з дванадцяти полін і готують дванадцять ритуальних пісних страв.

Серед страв Святої Вечері на першому місці стоїть кутя — варена пшениця з медом, маком та горіхами. Деякі дослідники народних звичаїв вважають, що кутя — це відголосок давніх братолюбних столів, які влаштовували у дні поховання мучеників за Христову віру. Пшениця як зерно щороку оживає, тому є символом вічності, а мед — це символ вічного щастя праведників у небі.

На Різдво, 7 січня, розпочинаються справжні різдвяні коляди. Гуцули відвідують своїх родичів та друзів, ходять з вертепами від села до села. Більшість людей цими днями їздять на санах з кіньми та дзвониками. Через 7 днів після Різдва, 14 січня, святкують Старий Новий Рік, 18 січня постять цілий день, 19 січня святкують Водохреща або «Йордан». Вечеряють тоді, коли з’явиться перша зірка на небі.

Великодні звичаї на Гуцульщині

Установлене Християнською Церквою на честь воскресіння із мертвих Ісуса Христа свято Великодня на Гуцульщині відзначається багатством обрядових дій та звичаїв.

У Вербну неділю гуцули приносять з церкви освячену вербу-шутку (на Гуцульщині її називають “б’єчка”), вдаряють злегка кожного із своєї родини, примовляючи: «Не я б’ю, б’єчка б’є — віднині за тиждень Великдень!» Освячена шутка-верба у понятті предків гуцулів володіла цілющими властивостями як така, що вітала Христа.

Великий піст — це час виготовлення писанок.

Для свячення в церкві у великодній кошик чи пасківник укладали паски, писанки і крашанки, сир, масло, ковбасу, вуджене м’ясо, сіль. Обов’язкові були гірка зела (хрін) на згадку про гіркість Христових страстей, а також воскова свічка, встромлена в паску, — символ божественного світла і Христового воскресіння. Заможні ґазди їхали до церкви верхи на конях чи святочним возом, а бідні йшли пішки.

Легенди.

Хребет Сокільський

Найімовірніша версія назви хребта походить від слова сокіл, назви птахів, які здавна любили гніздитися на високих скелях.

Юрій Федькович — відомий буковинський письменник — створив легенду про Короля Гуцула та Білобога і Чорнобога.

В цій легенді розповідається про те, що кожного року на свято Івана Купала гуцули приносили на Сокільському жертви обом богам. Та одного разу дарів було замало. І між богами розпочалася сутичка. Почав охлявати Білобог, а Король Гуцул ще з нього кепкував. Але все ж таки, перемігши Чорнобога, Білобог закляв владику Гуцула і провалив його на саме дно гори. Тепер він оживає один раз на рік, коли бог випустить із своєї світлої палати семикратно по сім соколів, які облетять Сокільський сім разів у ніч на Івана Купала.

Існує легенда про зустріч віщуна Бель-Шем-Това, який пізніше став засновником юдаїстської течії хасидизму, з ватажком опришків Олексою Довбушем. Підійшов Олекса до проповідника, але той на нього не звертав уваги, тоді ватажок замахнувся на нього барткою, але сталося чудо — і повисла опришківська рука з піднятим топірцем.

М. Сапріянчук

Цвіт папороті — квітка щастя.

За високими скелями, густими лісами видно маленьке село. На березі річки — невеличкий дерев’яний будиночок. Якщо підійти ближче і заглянути у віконечко, відразу можна зрозуміти, що тут живе лісник. У хаті порається неперевершеної краси дівчина, яку звати Папороть.

Батько Іван-Купайло кликав доньку “Квіткою”.

Щасливо жила донька з батьком. Та щастя тривало недовго. Привів Іван-Купайло матір для своєї донечки, а для себе дружину. Здавалося, життя буде ще кращим. Та ні!

Одного разу в ясну ніч, коли лісник пішов на полювання, Папороть-квітка побачила, як приведена батьком жінка опівночі варить зілля та промовляє дивні слова. А коли місяць став уповні, то мачуха перетворилася на чаклунку. Вона помітила Папороть. З переляку дівчина побігла світ за очі, земля тікала їй з-під ніг. Знесилена красуня упала додолу і знепритомніла. В той