Ха-ха-ха — гукає чаклунка.—

Ніхто тебе тут не знайде! А якщо знайде, то щасливий буде.—

А ти навіки служити будеш людям… ”.

Перетворилася зла чаклунка на птаха й полетіла. А на світанку знову стала жінкою. Зайшла до хати і лягла спати.

Прийшов Іван з полювання. Приніс звірину, рибу, сів відпочити. Побачив книгу, в якій були описані різні закляття. Про доньку свою прочитав він, від страху впав, ледь не зомлів. Набрався сили, піднявся, поклав ту книжку там, де була, про те, що читав, не зізнався своїй дружині, щоб і його зі світу не звела.

З того дня не міг спати, ходив шукати доньки слід. Та марно все! Став слідкувати за дружиною Іван Купайло. Через рік, у місячну ніч, коли годинник вибив дванадцять, побачив лісник дружину свою. А та — у чому мати народила — на зіллі стала чаклувати. Раптом вона перетворилася на птаха, засвітилися темні очі, піднялась догори і полетіла в темний ліс.

Лісник з переляку аж зблід, сльози залили йому очі, холодний піт чоло зросив. Довго не цумав, швидко пішов, забрав вбрання чаклунки, кинув до ватри і книгу спалив: “Нехай горить закляття!”. Коли все згоріло, сховався швидко за кущі, став птаха злого чекати. Жахливий холод охопив його, вітри звіялись, дерева гнуть додолу.

В людську подобу перетворилася вона, оглянутись не встигла, як у саме серце, стріла її забилась. Так зла чаклунка пішла з життя. Кров її рікою пропилась і зникла під землею. Взяв мертве тіло чаклунки Іван і заховав у викопану могилу. “Добро за добро, а за зло кращої кари для тебе не придумав”.

Минали роки, старий лісник все шукав свою дочку-красуню. Напередодні свята «Купання сонця» він, знесилений, вийшов до громади і звернувся до неї хриплим голосом: “Відшукайте кущ квітучий той — зніміть закляття з нього”. Це були останні слова Івана Купайла.

З того часу на це свято місцеві жителі щороку ідуть шукати цвіт папороті, а день цей називають на честь лісника Купальським.

Ой, зацвіла папороть

Слова: М. Хвильовий

Музика: В. Верховинець

Ой, зацвіла папороть, зацвіла,

На Купала, в темряву між дерев.

А у лісі шелестом лісовик

Прокидає шелести і жахи.

Як хочеться, хочеться взяти скарб —

Ті червінці блискавки під ліском —

В позолоту кралею уквітчать

Те життя сучаснеє, що скиглить.

Ой, зацвіла папороть, зацвіла,

Та не в казці жити нам, а в борні!

Гуцульщина в літературі.

Чудний і дивний народ ми, українці…

Безперечно, наша Україна найкраща й найбагатша країна світу, — а чи знаємо її і чи любимо так, як годиться любити свою батьківщину?

Щоби щось полюбити, треба його як слід пізнати.

Наша, українська мова, ніжна, співуча, милозвучна, квітиста й запашна, а чи любимо її і дорожимо нею й радо вживаємо її? Чи горді ми нею?

Наша, голосна на ввесь світ пісня, дорогоцінна перлина, діямант-бриліянт, — чи цінимо й гордимось нею?

А наші звичаї і обряди, наші традиції, наша духовна культура, — чи дороге нам це все, чи в пошані воно в нас?

Якась дивна сила тягне нас до чужого, ба, каже нам подивляти його і захоплюватись ним, а своє принижувати й не цінити, наче б ми були обтяжені якоюсь дідичною хворобою недоцінювання скарбів, якими обдарив нас Господь!

Таке то й з нашою Гуцульщиною… Чи знаємо її, чи цікавились і цікавимось нею так як повинні?

Дивно: того, що маємо, того, що наше — не цінимо, наші думки линуть до того, чого в нас нема; нашим же цікавляться більше чужинці. Вони й цікавились нашою Гуцульщиною більше, ніж ми… Ба, дехто з них, як поляки, намагались привласнити її собі, “польською Гуцульщиною” називали вже її…

Так, нашою Гуцульщиною цікавились чужинці, а передовсім поляки. Один із поляків писав:

«Туристи їдуть у далекі краї, щоб побачити й пізнати тамтешніх мешканців, а чи гуцул у своїй прекрасній, барвистій ноші, де б не був, на полонині зі своєю чотириметровою трембітою, чи у весільному поході на заквітчаному коні, чи врешті на “летючій” по спінених водах Черемошу дарабі, не є стократь оригінальним, мальовничим, притягаючим до себе й гідним пізнання?..

Притягають нас до себе таємничі води чужих рік, а чи багато з них можуть рівнятися з Черемошем, що на своїх бурхливих филях, перевалюючись по каменюках тисячними каскадами, несе в далекі світи десятки дараб?

А відвічні пущі карпатських лісів, де лише ведмеді і вовки свої леговища мають, а вікові смереки та ялиці, чи не рівні вони таємничим пущам Курвуда й Лондона?!!»

Багато поляків цікавились нашою Гуцульщиною, між ними, наприклад, Й. Корженьовський, що перебув у Бескиді 1820–30 рр. Він то написав прекрасну драму з життя-буття гуцулів «Верховинці», перекладену на нашу мову, а навіть і на московську.

Про Гуцульщину писав у 1873 р. поляк Вл. Завадзкі, а д-р Й. Коперніцкі, звидівши Гуцульщину 1888 р., написав про неї книжку…

Писав між іншим:

«Гуцули цікавлять дуже оригінальністю побуту й життя, нею збуджують подив!» — Був захоплений уродою гуцулок. Про Гуцульщину писали поляки Ґреґоровіч і Турчиньскі. Поляк, Оссендовський, написав об’ємисту книжку «Гуцульщина» та намагався Гуцульщину привласнити зовсім Польщі.

Поляк, Вінценз, видав книжку оповідань із