Графіті

Графіті (також ґрафіті, походить від іт. grafficare – дряпати, дослівно «надряпані») - спершу так називали одну з технік настінного малярства. Пізніше цим словом скористалися археологи, використовуючи його як загальний термін на означення всіх видів випадкових написів і малюнків на стінах будинків (див., наприклад: Blume 1985, 137). Нині це поняття розширило свої межі, під графіті розуміють будь-які неофіційні публічні тексти, разом зі сучасними. Ба більше, саме сучасні привертають увагу вчених і журналістів, тому в свідомості людини нашого часу зі словом графіті асоціюється передусім добре відомий їй розпис будинків, прогонів на поверхах, ліфтів, вбиралень тощо.

Графіті – явище надзвичайно давнє. Стіни античних і середньовічних міст, що збереглися, були вкриті написами. Одна із найвідоміших колекцій античних графіті знайдена під час розкопок Помпеї. Мешканці Помпеї так само, як і наші сучасники, писали про любов, секс, політику, висловлювали свої симпатії і неприязнь чи просто мережали міські стіни своїми іменами. Графіті Помпеї стали для дослідників свідченням про культуру і побут античности [Lindsay 1960; Tanzer 1939]. Археологічні й письмові джерела, що підтверджують російські графіті, також мають давню історію. Перша відома нам згадка про російські графіті в літературі належить до кінця XVIII ст. [Измайлов 1799, 46]. Саме явище, звичайно ж, набагато давніше. Сотні графіті XI-XIII ст. знайдено у Софійських соборах Києва й Новгорода, а також в инших давньоруських храмах. Графіті на церковних стінах мають переважно релігійний зміст: це прохання про допомогу, молитви й хрести, прокляття. Попри те, можна натрапити на цілком світські написи: «Пропив плащ, коли тут був» (давньоруське «Отпіл крзу бы ту колі»)

Одним з основних різновидів графіті нового покоління є графіті молодіжних субкультур. Важлива відмінність між традиційними (старими) й субкультурними графіті – ступінь доступности змісту тих і тих для стороннього глядача. Графіті субкультури, які доступні для споглядання кожному, хто проходить повз, залишаються, попри те, закритим для непосвячених каналом комунікації. Поява таких езотеричних символів на стінах російських міст зафіксував Д. Бушнел, який збирав графіті в Москві і в низці інших совєтських міст у 1983 р. На думку дослідника, першими знаками нової ери графіті були емблеми футбольних клубів «Спартак» і ЦСКА, що з’явилися на стінах Москви в 1977-1978 рр., і поширені дещо пізніше назви всіляких рок-груп, які до 1988 р. стали передовим жанром субкультурних графіті. На початку 1980-х для споглядання суспільства стає доступним також графіті російських пацифістів, панків, гіпі, фашистів й інших угруповань альтернативної культури.

Графіті вже давно стало невід'ємним елементом молодіжної субкультури. А почалось все зі Сполучених Штатів Америки у 70-х роках 20 століття. Через малюнки і написи на стінах афроамериканці виражали свій протест проти расизму. Сьогодні ж центр графіті перемістився у Європу. В Україні вуличне мистецто почало розвиватись у 90-х роках, а в Ужгороді малюють з 1996-го. Найбільші рухи райтерів – саме так називають тих, хто малює графіті, зареєстровані у Києві, Львові, Тернополі, Севастополі. Втім, вони запевняють, що як такого руху в Україні нема, за малюнками райтерів важко прослідкувати характерні риси національного стилю. Тож,результат невтішний – наше графіті має стихійне обличчя.

Жодних правил, окрім графічних, у графіті не існує. Немає значення скільки тобі років, яку музику полюбляєш, до якої культури чи субкультури відносишся. Є ідеї, вміння і смак – місто в твоїх руках, вулиця – чистий аркуш паперу. Ніхто не нав”язує формат і жанр. Дорослі ж, наприклад, взагалі не визнають графіті за повноцінний вид мистецтва. Втім, серед самих райтерів теж нема спільної думки про те, чи графіті - це мистецтво чи просто елемент субкультури. Одні кажуть, що стріт-арт – це повноцінний вид сучасного мистецтва зі своєю ідеологією та етсетикою, інші запевняють, що це своєрідний вид протесту, а для когось – це просто потреба. Більшість райтерів вчасться та й працюють на серйозних роботах, а стріт-арт – це засіб відпочити, хай навіть із ризиком потрапити до місцевого відділу міліції.

Райтер може стати людина, котра слухає свої бажання або професійний художник, якому набридла галерея, або просто дитина, яка малює крейдою біля будинку. Одне, що не викликає заперечень – графіті – це засіб самовираження.

До речі, лише 30 відсотків райтерів мають художню освіту. Нема і спеціальних організацій, де б вони зустрічались. Їм до вподоби, коли все раптово, і бажано, нелегально – так екстемальніше. Графіті здавалось би, має безпосередне відношення до вуличного малювання, райтери запевняють, що немає. Парадокс. У мистецтвознавстві італійським словом “графіті” називають “царапання”. На спавді ж, райтери стверджують, що графіті – це стихійна, звільнена від мотивацій діяльність, результатом якої є шедеври урбаністичного фольклору (у кращому випадку), у гіршому – візуальне забруднення. У містах є чимало захаращених об”єктів, які потребують ремонту чи просто жахливо виглядають. Хоча графіті і є нелегальним мистецтом, можливо варто його переоцінити, адже, професійно і якісно оформлений малюнок здатен прикрасити і приховати недоліки, скажімо, автобусу, метро чи будинку.

Багато новітніх філософів, досліджуючи тему ролі фотографії у сучасному мистецтві, підкреслюють її перевагу щодо живопису та графіки, говорячи про її актуальність та багатофункціональність, мобільність та загальнодоступність. Іноді можна почути думку, що “рукотворні” види зображального мистецтва відмирають, або уподібнюються фотографії, щоб якось підвищити свою актуальність. Тут хочеться заперечити, бо це відмирання є звичайною трансформацією та взаємопроникненням видів мистецтва, що являє собою постійний процес, який такою