Сучасне мистецтво і маніпуляції з ним на протязі ось вже ста років є найбільшою аферою в історії. Картини, скульптури, асамбляжі будуть зібрані разом і займуть почесне місце в грандіозному музеї людської дурості поряд з астрологією та цінностями демократії.

Відколи накопичення предметів мистецтва стало розглядатися як засіб вкладення капіталу, відколи предмети мистецтва стали суб'єктами інтенсивного обігу, суспільство зіткнулося з проблемою умовності порівняння витворів мистецтва, кожен з яких за своєю природою витвору мистецтва, "за умовами" має відбиток унікальності і є тим більш мистецтвом, чим більш унікальним (єдиним в свому роді): більше того, до оцінки різних витворів мистецтва мусять бути застосовані різні критерії. Будь–яке сполучення форм і кольорів може зродити будь–яку кількість асоціацій, бути трактоване незліченною кількістю способів. Чим менше зроджувані асоціації детерміновані сенсом, включеністю мови витвору в асоціативний потік життя, чим менше асоціації "законні" (за Гессе), тим більше витвір мистецтва відповідає потребам "експертної оцінки", потребам продажу. Тому так довго живопис є абстрактний як кількість. Як природа випадковий, як природа неунікальний.

Фотографія вирішила більшість тих завдань, що їх постійно мало вирішувати мистецтво, а мистецтво фотографії вирішило їх ще більше. Сьогодні має сенс тільки те мистецтво, де концентрація художнього змісту на квадратному сантиметрі полотна не терпить випадковості (знімає характер випадковості), мистецтво, де твориться нова істина і де втручання випадковості дисонує, як брехня (попередня сутність і попередня істина – завжди брехня). Таке мало кому по зубах, одиноке, в сенсі істинності, несе у собі ту величезну неприємність, що не потребує експертної оцінки.

І це вірно, навіть по відношенню до технічного боку справи. Ми з такою цікавістю досліджуємо технічний бік творчості, бо хочемо ще і ще раз мати підтвердження передчуття, що не існує данності і тривалої визначеності, і все може бути створене зі всього.

Фотомистецтво

Фотографувати означає привласнювати сфотографовану річ. Ця дія — вступ у певні відносини зі світом, які відчувають як знання, — отже, як силу. Ни-ні вже сумнозвісне гріхопадіння у відчуженість, яке привчило людей абстрагувати світ у друковане слово, начебто породило той надлишок фаустівської енергії та психічної травмованості, які були необхідні для побудови сучасних, неорганічних суспільств. Однак друковане слово здається не такою підступною формою муміфікації світу і перетворення його в психічний об'єкт, як фотографічні образи, які тепер забезпечують людям більшу частину знань про те, яким видавалося минуле, і про багатство теперішньої доби. Усе, що написано про якусь особу або подію, — це, власне, інтерпретація, подібна до зроблених рукою візуальних свідчень, а саме: картин та малюнків. А фотографічні зображення — це не так свідчення про світ, як його складові частини, мініатюри реальності, які кожен може створити чи придбати.

Фотографії, що бавляться з розмірами світу, й самі можуть бути зменшеними, збільшеними, обрізаними, ретушованими, реставрованими, сфальшованими. Вони старіють, пригнічені звичайними хворобами паперу; зникають, стають неоціненними, їх купують або продають, репродукують. Фотографії, що запаковують світ, немов спонукають, аби пакували і їх. Їх клеять в альбомах, обрамлюють і ставлять на столах, чіпляють на стінах і проектують, наприклад, слайди. Їх друкують газети і журнали, класифікують поліцаї, виставляють музеї, колекціонують видавці.

Фотографувати означає виявляти цікавість до речей, якими вони є, прагнути зберегти статус-кво (принаймні доти, доки він дає змогу зробити "вдале" фото), а також сприяти чому завгодно, що робить об'єкт цікавим, вартим фотографування, навіть коли те цікаве — це чиїсь муки або невдача. “Я завжди вважала, що фотосправа — щось гидке, і пишалася цією своєю думкою, — писала Діана Арбю,— і тому, вперше зробивши фото, я почувалася збоченою".

Думати, що професійний фотограф чинить, коли скористатися словами Арбю, щось гидке, можна лише тоді, коли він шукає об'єкти, які вважають за непристойні, заборонені, маргінальні. Але такі гидкі об'єкти нині дедалі важче знайти. Отже, що в такому разі можна назвати збоченістю у фотографії? Якщо професійні фотографи, закрившись фотоапаратами, часто піддаються сексуальним фантазіям, то, очевидно, збоченість полягає в тому, що ці фантазії водночас і вірогідні, й недоречні. У своєму фільмі "Фотозбільшення" ("Blowup", 1966) Антоніоні показує модного фотографа, що конвульсивне метається над тілом Вєрушки, клацаючи фотоапаратом. Справді гидко! Адже фотоапарат — не найкращий спосіб доступитися до когось сексуально. Між фотографом і об'єктом має бути дистанція. Фотоапарат не ґвалтує й ніким не володіє, хоча може снувати здогади, втручатися, переступати межу, викривлювати, експлуатувати і, висловлюючись метафорично, убивати, — і все це діяльність, що, на відміну від сексуальних домагань, може відбуватися на відстані, з певним відчуженням. Фотографувати людей означає чинити насильство над ними, бачачи їх так, як вони ніколи не можуть побачити себе, і знаючи про них таке, чого не знають вони; це перетворює людей в об'єкти, якими можна символічно оволодіти. Якщо фотоапарат — це сублімований варіант вогнепальної зброї, фотографування когось — сублімоване вбивство, тобто тихе вбивство, цілком відповідне сумній, переляканій добі.

Зрештою люди, може, навчаться позбуватися своєї агресії за допомогою не так зброї, як фотоапаратів, і винагородою буде ще більше заповнений образами світ. Такий перехід від куль до плівок — це фотографічне сафарі, що замінило у Східній Африці мисливське сафарі. Мисливці тримають у руках фотоапарати "Hasselblads" замість вінчестерів; замість цілитися з рушниці через оптичний приціл,