П’ятий концерт В’єтана ( а- mol, ор. 37 ) був написаний в 1858-1859 роках на проханням співвітчизника і колеги Ю. Леонара. Його можна розглядати як одночастинний, хоч в ньому можна виділити окремі, контрастуючи між собою частини – Allegro non troppo, каденція, Adagio, Allegro con fuoco; до його без сумніву новаторської форми можна застосовувати поняття контрастно – складова.

Концерт відкриває оркестрова експозиція. Вона починається з виразної мелодичної теми, “розмовні” інтонації якої підкреслені акцентами і sforzati. У басах незабаром проходить і друга тема (вона прозвучить в сольній каденції),

віддалено нагадуючи про Фолії. Динамічний розвиток приводить до нової мужньої і енергійної теми, що утворює кульмінацію оркестрової експозиції. Поступово затихаючи, оркестр готує вступ скрипки. Декілька вступних тактів речитативно-патетичного характеру вводять в яскраво окреслену лірико-романтичну і дуже виразну тему-образ ( а- mol ) (приклад № 16). Після порівняно довготривалого розвитку, що характеризує головну партію частини, в якому поряд із скрипкою соло звучить оркестр, у скрипки звучить побічна тема (в паралельному мажорі). Характер її також лірично-наспіваний, простий і благородний 9приклад № 17). У розробці А. В’єтан застосовує і контрапунктичні прийоми. У музиці виникають тематичні елементи із оркестрового вступу, а також друга тема скрипки в дещо модифікованому вигляді в G-dur; вона поліфонічно переплітається з оркестровими голосами, що створює риси симфонічного розвитку.

На фоні розгорнутого віртуозного епізоду у скрипку в оркестрі звучать репліки, побудовані на тематичних інтонаціях. Епізод цей завершується домінантовим акордом на ферматі, що вводить у сольну скрипкову каденцію. В’єтан пропонує два варіанти каденції. Обидві каденції мають віртуозний характер, який поєднується з мелодичною виразністю. Блискучі пасажі, арпеджіо, акорди, подвійні ноти і трелі, цікаві штрихові прийоми – все це сприяє яскравій контрастності і органічно відповідає природі скрипки.

Adagio (а-mol) починається в дусі класичної арії з елементами романтичної патетики. Лірична мелодика частини заполонила щирістю і благородством (приклад № 18).

Незабаром виникає виразна тема в С- dur, запозичена В’єтаном із опери ”Люсіль” (1769) бельгійського композитора Гретрі. Сучасники навіть називали П’ятий концерт ”Гретрі”( приклад №19); це пов’язано з тим, що В’єтан писав цей концерт до святкувань з нагоди ювілейного дня незалежності Бельгії. Інтонаційна схожість цієї теми з побічною темою сприяла тематичній єдності і цілісності концерту.

Невеликий сольний речитатив приводить до викладення цієї теми в А- dur, на фоні якого виникають контрапунктичні голоси. Музика активізується, більш насиченою і схвильованою стає і оркестрова партія, і ось уже в основній тональності настає фінальна віртуозна кода Allegro con fuoco, в якій знову чути (в оркестрі ) інтонації побічної теми.

Кароль Ліпінський ( 1790-1818 )

Творчість Ліпінського в цілому світла і життєрадісна. Веселість, яскравий жанровий колорит, романтична схвильованість, зрідка серйозні роздуми і драматизм – це коло його образів.

Скрипкові концерти – найбільш значущі його твори, що зайняли вагоме місце в репертуарі скрипалів, зберігши і до цього часу своє художнє значення.

У сучасників К.Ліпінського – видатних польських композиторів М.К.Огінського, Ю.Єльснера, К.Курпінського не було концертів. Ранні прилади концертів Яжембського, Мельчевського і Яневича – близькі ще до concerto grosso. Ліпінському доводилося, у значній мірі, самостійно вирішувати проблему створення національного скрипкового концерту, опираючись на традиції європейського скрипкового мистецтва. Блискуче знання скрипки дало йому можливість створити композиції, які поклали основу польському скрипковому концерту.

Концерт №1 ор.14 fis-mol був завершений в 1822 році. В ньому Ліпінський постає як скрипаль, що вільно володіє виразними можливостями інструменту, що прагне захопити слухачів розмахом і віртуозним блиском сольної партії, максимально використовуючи мелодичні можливості скрипки, як співаючого інструменту, що наближений до людського голосу. Для концерту, що продовжує лінію “великого” віртуозно-романтичного концерту, який йде від Паганіні, характерні багатство і різновидність скрипкової техніки, масштабність, яскравість образів. Романтична патетика поєднується із наспівністю, пов’язаною з польською народно-побутовою пісенністю. Широкий розвиток одержує в концерті і танцювальне начало.

Перша частина написана у формі сонатного Allegro з подвійною експозицією. Перша експозиція, що виконується оркестром, починається вольовою темою фанфарного характеру, створює основний настрій концерту. Ця тема з’являється у сольній партії лише в розробці, а скрипка починає своє соло з нової теми, що поєднує в собі вольові інтонації із слов’янською наспівністю. Її другий елемент і наступна потім каденція скрипаля відразу вводять слухача в атмосферу віртуозної стихії (приклад №20).

Повільні теми мають романсовий характер, пов'язаний тією чи іншою мірою з польськими народно-побутовими інтонаціями.4

Велику роль в першій частині концерту відіграють танцювальні ритми. Так, побічна партія, уже на восьмому такті переходить в рухливу гостру танцювальну тему, що піддається пізніше великому розвитку (приклад № 21).

Пісенне начало знаходиться особливо широкий розвиток у другій частині концерту – Adagio, поєднуючись і тут з елементами патетики. Уже вступ до цієї частини, що піднімається двома стрімко наростаючими хвилями, захоплює романтичною схвильованістю. Характерна речитативність, імпровізаційність викладу каденції, орнаментальність. Ліпінський у цій частині використовує тему із І частини свого тріо ор.12.

Фінал першого концерту (рондо-соната) найбільше насичений народно-пісенними і танцювальними інтонаціями і ритмами. К. Ліпінський майстерно використовує тут прийом переклички соліста і оркестру, досягаючи блиску, масштабності викладу скрипкової партії. Основна тема привертає чеканним ритмом, близькістю до народних награвань. Необхідно відзначити її інтонаційну схожість з фанфарною