Ліричний епізод приводить до репризи побічної партії, але уже в її початковому вигляді. Реприза головної партії відсутня. Фінал закінчується ефективною кодою.

Третій і Четвертий концерти Ліпінського являють собою одночастинні твори. Їхні кращі риси – романтична піднесеність, пошуки нових форм, прагнення до тематичної єдності і цілісності. К. Ліпінський тут, без сумніву, відчув вплив романтичних творів Ліста і Шумана.

Еволюція скрипкового концерту йде у К.Ліпінського від “великого” віртуозно-романтичного концерту №1, що дивував сучасників масштабністю і вимагав від соліста блискучого володіння інструментом і величезної витримки, до “Воєнного концерту” №2, що вирізнявся мелодичним і ритмічним багатством, насиченим народними інтонаціями. В третьому концерті Ліпінський відвів основне місце суб’єктивно-ліричним переживанням. Останній концерт Ліпінського являє собою значне художнє зацікавлення як вдала спроба стиснення сонатно-симфонічного циклу в межах однієї частини і як приклад симфонізація концерту.

Концертам Ліпінського, не дивлячись на різновидність форми, притаманні і деякі спільні риси. Він ніколи не використовує у скрипковій партії головну тему, яка відкриває вступ до концерту, в її початковому вигляді, завжди береже для скрипки свіжі фарби. Наполегливо проводить Ліпінський і принцип “обрамлення”, закінчуючи концерти ( за виключенням третього ), проведенням головної теми. Любить він завершувати перші фрази скрипки соло віртуозною каденцією, відразу вводячи слухача в атмосферу інструментальності.

Заключна партія в експозиції і сфера розробки – саме тут Ліпінський розгортає всі виразні можливості скрипки, застосовує найбільш ефективні прийоми романтичної техніки. Характерно і багатство в концертах імпровізаційно речитативних моментів, особливо пов’язаних з ліричною сферою, часте застосування народних прийомів гри, варіаційного принципу в проведенні тем.

Неможливо не відзначити і мелодичної щедрості вміння надавати наспівного характеру пасажам і фігурацім, застосовувати складні прийоми романтичної віртуозності для розкриття образної сторони концертів. Фігурації часто звучать як багатоорнаментовані мелодії. Ця орнаментальність, притаманна польській народній музиці, повнозвучність фактури знайде подальший розвиток в польській скрипковій творчості, особливо у Г.Венявського і К.Шимановського.

Генрік Венявський ( 1835-1880 )

У творчості Венявського царюють світлі інтонації і образи. По натурі він лірик. Для нього віртуозність – це тільки блискуча форма, за якою відчувається цілий світ людських почуттів і переживань, гаряче серце артиста. З творчістю Венявського пов'язаний розквіт польської скрипкової літератури, її найбільш плідний період.

Венявський – один із найбільших методистів серед скрипалів-композиторів ХІХ ст. У задушевній, поетично одухотвореній слов’янській мелодиці в найбільшій мірі проявилась самобутність його стилю. Венявський глибоко використав темброво-виразні можливості скрипки. Його мелодії широкого дихання і величезної поетичної краси оригінально інструментальні; вони вільно розгортаються, непомітно переростають в фігурації і пасажі, що звучать також, як багато орнаментовані мелодії (це зріднює Венявського з Шопеном ).

Він віртуозно володів скрипковою технікою – різними штрихами, подвійними нотами, акордами, глісандо, акцентами. Венявський вміло застосовував її в якості логічних засобів музичної виразності, розвитку музичного образу.

Протягом життя творчий стиль Венявського змінювався. В ранньому періоді творчості він був схильний до перебільшеної патетики, пафосу,приголомшуючих ефектів, застосуванню надзвичайно складних прийомів скрипкової техніки. Пізніше глибоке вивчення інструменту дозволило Венявському перейти до застосування більш тонких виражальних засобів, філігранному застосуванню штрихів, ажурних пасажів, зіставленню різних тембрів. На рахунок форми Венявський незмінно дотримувався класичних принципів.

Всього ним написано близько 50 творів. З них видано – 30. Інші або залишились в рукописах, або були знищені самим Венявським. Це ранні твори ( 1848-1851 роки ), які він не вважав достойними видання.

Із творів раннього періоду особливо цікавий Концерт для скрипки D-dur, не виданий. Ми маємо свідчення тільки про другу і третю частини цього концерту, що відноситься до кінця 150 – початку 1851 року.

Друга частина концерту – “Пісня” – проста по мелодії. Фінал концерту “Rondo Russe de concert” був написаний Венявським у Петербурзі в 1851 році. Пізніше Венявський переробив фінал, дещо розширив і ускладнив його, і видав під назвою “Елегантне рондо” ор.9 №2.

1852-1854 роки – роки посиленої композиторської діяльності Венявського. До цього періоду відноситься майже половина його опублікованих творів.

Найбільш значущим твором цього періоду є Концерт №1, fis-moll, ор.14 (1853). Він завершує лінію віртуозно-романтичного скрипкового концерту, що йде від Н.Паганіні. Це останній “великий” віртуозно-романтичний концерт. І якщо за елегантністю і витонченістю він наближений до Вєтана, то за колористичною майстерністю, орнаментальністю – до Паганіні.

Концерт fis-moll для Венявського мав особливе значення. Це було “credo” молодого 18-річного скрипаля, що претендував на славу одного з перших віртуозів Європи. Концерт був висновком його творчих пошуків, найбільш повним втіленням його віртуозно-романтичних прагнень. Виконавський стимул тут домінує, визначаючи і характер, і форму концерту, його виражальні засоби.

Перед Венявським стало завдання не стільки зосередити і майстерно використати надзвичайно складні і ефективні прийоми скрипкової техніки, скільки, в першу чергу, створити прекрасний концертний масштабний твір, з яскравою виразною музичною мовою. Він його писав не тільки “для себе”, прагнув виступити не тільки як соліст, але і як композитор, що володів особистим творчим почерком.

Венвський намагався при написанні цього концерту мобілізувати все нове, що було ним знайдено в інших творах – і технічні прийоми, і окремі виразні мелодичні звороти.

Концерт Венявського fis-moll відкривається оркестровою експозицією, яка вводить в коло образів першої частини, дає емоційний настрій. Особливість експозиції