У другій половині XVII ст. виникла Віденська класична школа – передовий напрям європейського мистецтва в цілому. Варто зазначити, що класичне віденське скрипкове мистецтво не могло сформуватися лише за рахунок іноземних впливів, без визначальної ролі рідного підґрунтя, давнього, що володіло стійкими традиціями художнього досвіду австрійського народу, самобутньої художньої енергії.

Одним з найвідоміших австрійських скрипалів і композиторів XVIII ст. став Карл Діттерс фон Діттерсдорф (1739-1799). Рівень його виконавського мистецтва був неймовірно високий. Блискуча віртуозна техніка, виразливість виконання, висока змістовність його мистецтва були в Австрії поза конкуренцією. Австрійські композитори, в тому числі Гайдн і Моцарт, багато в чому орієнтувалися на виразність і технічні можливості скрипки, які повноцінно використовувались у грі цього віртуоза.

Діттерсдорф народився у Відні. Дванадцятирічним хлопчиком він привернув до себе увагу грою в церкві на скрипці. Принц Хільдбургхаузен взяв його, як слугу і скрипаля, у свій дім і капелу, де Діттерсдорф одержав добру музичну освіту. Придворний капельмейстер Дж. Бонно навчив його композиції.

В 1761 році Діттерсдорф перейшов у Придворну капелу. Він вчився там гри на скрипці і композиції в найкращих віденських скрипалів – Кьоніга і Цулєра і композитора і скрипаля Трані.

Виступ Діттерсдорфа з виконанням власного концерту мав сенсаційний успіх. Діттерсдорф одержує славу одного з найкращих скрипалів Австрій. Його художня освіта прогресувала завдяки дружній допомозі Гайдна. Величезне значення для Діттерсдорфа мала поїздка разом з Глюком в Італію, де Діттерсдорф познайомився з традиціями італійської скрипкової школи.

Діттерсдорфом було створено 14 скрипкових концертів, 12 дивертисментів для двох скрипок і віолончелі, багато симфоній, камерної і оперної музики. Він став поряд з Й.Гайдном, творцем класичного квартетного жанру.

Концерти Діттерсдорфа – трьохчастинні. В основному, вони написані для скрипки і струнного ансамблю. Це – перехідний тип, від старовинної сонатної форми до класичної. Присутні елементи варіаційності і рондо. Найчастіше Головна партія має яскравий фанфарний характер і будується по ступенях тризвуку. Прикладом можуть бути основні теми концертів C-dur (1766) і D-dur (кінець 60-х років).

Після викладення тема піддається варіюванню. У скрипковому соло використані подвійні ноти, яскраві штрихи, блискучі пасажі (в концерті C-dur до дев’ятої позиції), підсилюється сфера енергії, елементи героїки. Так, у C-dur’ному концерті загострюються фанфарні інтонації.

В концерті D-dur цікаво вирішена перша оркестрова експозиція, де частина тематичного матеріалу подається скрипкою соло у вигляді діалогу з оркестром. Тут скрипка виступає з викладенням другого елементу головної теми в тональності мінорної домінанти. Це місце особливо близьке інтонаціям майбутніх концертів Моцарта. Вперше у Діттерсдорфа у концерті D-dur появляється у сольній партії і витримана нота, на фоні якої проводиться в оркестрі тема, що також попереджує стиль Моцарта.

Напевно, мистецтво витриманих нот на скрипці у Діттерсдорфа досягло такої висоти, що краса і сила їх звучання змогли посперечатися з оркестром. Аналогічний прийом в тому ж концерті є і в ІІ частині, де в темпі Andante звучання продовжується більше чотирьох тактів.

Цікаві і авторські каденції до D-dur’ного концерту. Каденція до І частини заставляє пригадати октави початку концерту Бетховена.

Оркестрові епізоди, що відіграють роль рефрену, проводяться від чотирьох до п’яти разів, що свідчить про ще неподолане тяжіння до форми concerto grosso. Побічні партії концертів не контрастні, в основному фігураційні і не виділені в потоці сольної експозиції. Реприза часто скорочена з ферматою для каденції. Кода виступає як обрамлення, повторюючи матеріал вступу.

Друга частина – в характері менуету. Привертає увагу поетична ноктюрність настроїв, задушевна лірика. Фінали концертів – яскраві, стрімкі. Часто гротесковий характер, простонародний гумор.

Фінали концертів найбільш близькі до квартетів. Переважає форма рондо. Вони великі за масштабами і часом більш віртуозні і яскраві, ніж перші частини. Саме на них часто сконцентровується центр всього циклу. Характерні стрімкі пасажі, найвищі регістри (до 10-11 позицій), що появляються не тільки, як вершини летючих фігурацій, але і в мелодично виразних моментах (наприклад, в кінці другого епізоду рондо концерту D-dur).

Концерти Діттерсдорфа, створені одночасно з першими концертами Гайдна і безпосередньо перед концертами Моцарта, показують становлення класичної форми скрипкового концерту, багатьох його якостей.

Але тільки у творчості Моцарта повністю сформувалася класична форма такого концерту.

Найціннішим досягненням віденської класичної школи XVIII ст. стало оволодіння новим, що відповідало вимогам епохи, більш глибоким методом розвитку музичної думки – сонатною формою. Дякуючи їй, стало можливим розкриття образів дійсності в їх контрастності, складності, розвитку, зіткнення різнотипних начал і досягнення прекрасної художньої цілісності, органічності висловлення. Створення цієї найбільш глибокої і динамічної форми було революційним завоюванням музичного мистецтва.

Одним із тих композиторів, в якого скрипка зазвучала по-новому, став Йозеф Гайдн (1732-1809). Для його творчості характерні оптимізм, добродушний народний гумор, висока інструментальна майстерність. Його ранні сонати, квартети і концерти – яскраві приклади галантно-стилю і техніки. Елементи рококо – найбільш помітно проявляються в менуеті (це можна відзначити у Моцарта) – як своєрідне переінтонування народної сфери танцю. В більш пізніх творах ми бачимо, як менует поступово заміняється широким, наспівним Adagio. Змінює свій простонародний зміст і фінал. Стиль зрілого періоду творчості Гайдна – безпосереднього попередника, вчителя і сучасника Бетховена – підкоряє масштабністю, проявленням героїчного начала, несподіваними ефектами, гострими акцентами, віртуозністю письма. Все таки в скрипкових творах Гайдна художній ефект досягається