У фіналах концертів Венявський прагне до динамічності, яскравої танцювальності. Лінія розвитку тут йде від елегантного (“російського”) рондо юнацького концерту, простого і стриманого в темпі, через більш яскравий, жвавий, але дещо важкуватий фінал концерту fis-moll до вогненного, що виблискує різновидністю фарб, динамічного і в той же час ажурно-прозорого “циганського” фіналу концерту d-moll. Важливе прагнення Венявського об’єднати частини концерту в єдиний цикл (особливо це відноситься до концерту d-moll ), що досягається драматургічним, образним зв’язком між частинами їхнім тематичним об’єднанням.

Концерт d-moll є одним із найвизначніших і зрілих творів Венявського. В ньому він найбільш повно висловився як прекрасний ліричний поет в музиці. Багатство мелодики, оригінальність і цілісність форми, яскрава образність і оптимістичність змісту дозволяють віднести цей концерт до найкращих прикладів скрипкової літератури.

У конструктивному плані більшість романтичних скрипкових концертів мало відрізняється від класичних три частинних композицій. Водночас формується і тенденція концентрації – аж до створення одночастинної поемної форми – Восьмий концерт Л.Шпора, П’ятий концерт А.В’єтана .

Отже, інструментальний тип конвертування, що панує в європейській музиці ХVIII – ХІХст., демонструє засади різного типу цикло- та формоутворення.

Розділ V. Романтичний стиль скрипкового виконавства

Скрипкове мистецтво першої половини XIX століття відрізняється динамічністю, сміливістю художніх пошуків, особливою піднесеністю емоційного тонусу. Все нове в драматургії і композиції вимагало і відповідних новацій у сфері інтерпретації. Більшість видатних скрипалів були композиторами і виступали переважно із своїми власними творами. Досить довгий час – аж до останньої третини ХІХ століття – виконавська культура романтичної епохи розвивалася під щасливим знаком єдності автора і інтерпретатора. Це явище до певної міри можна вважати відлунням попередніх епох - адже поняття "музикант" довгий час неодмінно включало в себе композиторський аспект . Лише згодом , а саме - в XIX ст. - композиція та виконавство зробилися самостійними професіями . Це був період бурхливого розквіту сольного начала в скрипковому мистецтві. Діяльність музиканта-соліста стає подібною до діяльності оратора, що володіє особливою силою впливу на публіку. Так само, як в стилі молодого романтичного мистецтва першої половини XIX століття, у виконавстві спостерігається взаємодія класицистських та романтичних тенденцій.

Виконавський романтизм був надзвичайно багатогранним. У ньому співіснували різні, часом естетично протилежні, тенденції. Так, за словами О.Серова, "виконавець повинен бути актором, який може передати і пафос Короля Ліра, і легку салонність французьких водевілів ".

Зупинимося коротко на деяких постатях знаменитих скрипалів XIX століття, що асоціюються з певними еволюційними віхами романтичного виконавства.

Під знаком поєднання елементів класицизму і романтизму розвивається виконавський стиль представників Школи Паризької консерваторії. Як зазначається дослідниками, "гра П.Роде відрізнялась гармонічністю, класицистською ясністю і водночас теплим ліризмом. Він володів красивим звуком, соковитим і гнучким, здатним показати усі динамічні і темброві можливості скрипки" [46, c. 37]. Його інтерпретації виявляють деякі ознаки сентименталізму.

Сучасник П.Роде Родольф Крейцер вже при житті користувався всесвітньою славою видатного виконавця. Бетховен присвятив йому геніальну 9-ту скрипкову сонату, Л.Толстой створив про неї трагічну повість. Як у своїй творчості, так і в виконавстві Р.Крейцер більше йшов за інтуїцією, аніж за академічними вимогами шкільної "Методи": "у нього був могутній звук, найчистіша інтонація, манера фразування була сповнена захоплюючого вогню" [46, c. 50]. За технічним рівнем і штриховою палітрою концерти Р.Крейцера мало відрізняються від концертів Віотті. Крім гамоподібних пасажів і арпеджіо, що розширюють діапазон звучання скрипки до "мі" четвертої октави, зустрічаються різні види подвійних нот, ламані і прямі октави, терції, сексти, децими, стрибки, розтягнення й інші прийоми. Однак усе це , в основному , не виходить за рамки класичної техніки В. Моцарта і Дж.Віотті.

За виконавською позицією найближче до представників Паризької школи стоїть Людвіг Шпор: Педагогічні принципи Л.Шпора викладені ним в "Скрипковій школі" (1832) , що являє собою цінний методичний документ. Основна вимога - досягнення красивого звуку.

"Основною властивістю гри Шпора була продуманість і досконалість, позбавлена тривіальної віртуозності. Благородство і художня довершеність характеризували його виконавство " – констатує Шлетерер [45, c.79]. Почавши з наслідуванням П.Роде, Л. Шпор прийшов до кристалізації самостійного виконавського стилю. Йому властива вокальна інтерпретація скрипки. "Довгий" смичок характерний не лише для кантилени Л.Шпора, але й для його пасажної техніки. Вперше він став використовувати хроматичну гаму, засновану на прийомі "ковзання" пальців, з виключенням гострого звучання пустих струн. Саме тому Шпора у скрипковому виконавстві вважають батьком хроматизма та енгармонізму. Орнаментика часто заміняє вібрацію, що відображає стремління до руху і є засобом боротьби з застиглістю звука .В інтерпретації власних творів сентименталізована, чуттєва романтика поєднується з педантичністю, суто німецькою вдумливістю. Л. Шпор уникав зайвого глісандування, колоратур, гострих штрихів. У цілому він зберігає нормативність та інтелектуалізм класичного стилю, його виконавська манера була академічною в високому сенсі цього слова.

З традиціями французької скрипкової школи Д. Віотті – П. Байо була міцно пов'язана виконавська позиція Шарля Беріо, який надав цим традиціям сентиментально-романтичного відтінку. Він був ліриком, "поетом" скрипки, що " зміг видобувати зі свого інструмента ніжні і солодко-стражденні звуки", – писав Г.Гейне [цитата за 45, c. 87]. Ш. Беріо – один з видатних віртуозів XIX ст.

Будучи засновником бельгійської скрипкової школи, він заклав підґрунтя виконавському мистецтву таких уславлених музикантів, як Арто, В'єтан, Леонар, Серве, Ізаї .

Видатним російським скрипалем першої половини XIX століття був Олексій Львов, який вважався музикантом-любителем. Натомість, майстерність О.Львова знаходилась на