Висновки

У висновках узагальнено результати проведеного дослідження.

Шляхи становлення романтичного скрипкового концерту пов’язані з ХІХ сторіччям. Панорама еволюції жанру від джерел до ХІХ століття – тривалий процес, що умовно поділяється на чотири періоди.

І тип. Концерти Діттер фон Діттерсдорфа, створені одночасно з першими концертами Гайдна і безпосередньо перед концертами В.Моцарта, показують становлення класичної форми скрипкового концерту, багатьох його якостей. Концерти Д.Діттерсдорфа, в основному написані для скрипки і струнного ансамблю – це перехідний тип від старовинної сонатної форми до класичної. У творчості Й.Гайдна відбувається становлення форми класичної скрипкової сонати. І тільки у творчості В.Моцарта повністю сформувалася класична форма скрипкового концерту.

ІІ тип (ранній романтичний концерт). Концерти Р.Крейцера і П.Роде зазнали на собі впливу героїчного стилю епох Французької революції. Технічний бік концертів являє собою найвище досягнення віртуозності епохи класицизму, що підсумовує розвиток скрипкової техніки рубежу XIX ст., - це гамоподібні пасажі й арпеджіо, що досягають 12 позиції, техніка подвійних нот: терції, в тому числі й ламані октави у русі вгору і внизу по грифу, децими. Багато представлена й техніка штрихів: різноманітні сполучення деташе і легато, ударні штрихи, стаккато, “Віотті”, пунктирний штрих та ін.. Усе це безпосередньо підготовляло новий етап розвитку скрипкового мистецтва, представлений творчістю скрипалів-романиків наступної епохи.

Отже, творчість П. Роде і Р.Крейцера, відповідала новим вимогам, вона стала офіційним мистецтвом панівних класів Європи. Набираючи під впливом епохи реакції рис академізму, застигаючи в усталених схемах і прийомах мистецтва, твори П.Роде і Р.Крейцера, все більше виявляють елементи сентименталізму. Вже в самому академізмі початку XIX ст.. закладено елементи романтичного світосприйняття, так яскраво розвинуті у творчості й виконавстві генія скрипки – Н. Паганіні.

ІІІ тип (”великий” блискучий віртуозний концерт). Концерти Н.Паганіні перевищують все, що було до цього часу написано у цьому жанрі скрипалями. Величність форми, мелодичне багатство, колоритність інструментовки – такі їхні виражальні риси. Вони виражають прагнення композитора до драматичних контрастів, оперної патетики, різнообразних колористичних ефектів. Це прекрасні приклади ораторського мистецтва великого скрипаля. “Театральність” дії виявляється в яскравій підкресленості того, що на перший план виходить “змагання” соліста і оркестру, у віртуозному польоті скрипки соло. Концерт для Н.Паганіні – те саме, що ведуча драматична роль для акторів. В ньому романтичний художник виступає, як основна діюча особа.

Концерти А.В’єтана відносяться до віртуозно-романтичного стилю. Кращим із них неможливо відмовити в змістовності і в явних елементах симфонічного розвитку. Ці якості підносять його концерти над концертами в багатьох сучасних йому скрипалів-композиторів.

Концерти К.Ліпінського, що продовжують лінію “великого” віртуозно-романтичного концерту, який йде від Н.Паганіні, характерні багатство і різновидність скрипкової техніки, масштабність, яскравість образів. Романтична патетика поєднується із наспівністю, пов’язаною з польською народно-побутовою пісенністю.

Еволюція скрипкового концерту йде у К.Ліпінського від “великого” віртуозно-романтичного концерту №1, що дивував сучасників масштабністю і вимагав від соліста блискучого володіння інструментом і величезної витримки, до “Воєнного концерту” №2, що вирізнявся мелодичним і ритмічним багатством, насиченим народними інтонаціями. У третьому концерті Ліпінський відвів основне місце суб’єктивно-ліричним переживанням. Останній концерт Ліпінського являє собою значне художнє зацікавлення як вдала спроба стиснення сонатно-симфонічного циклу в межах однієї частини і як приклад симфонізація концерту.

Створюючи твір широкого концертного розмаху (“Великий концерт”) масштабний, романтично піднесений. Г.Венявський застосовує для розкриття змісту концерту яскраві віртуозні засоби, колористичні фарби. Він не йде шляхом симфонізації концерту, великого тематичного розвитку основного матеріалу. Головним виражальним засобом тут служить декоративна віртуозність, яка надає музичним образам великої широти і розмаху, дозволяє яскравіше їх розкрити, захопити слухача романтичним каскадом ефектних прийомів скрипкової техніки.

ІV тип (лірично-пісенний концерт).

Аналіз п’ятнадцяти скрипкових концертів Л.Шпора свідчать про те, що музичне “минуле” охоплює різні сторони кожного із цих творів. Виділяються наступні способи його існування в конкретних музичних текстах: в образно – семантичному плані – настрій ностальгійної туги, елегійної печалі, пов’язаної з ліричною інтонацією пісенно-романтичного типу і багатством мінорних фарб; в стилістиці – використання барочних прийомів пунктиру в повільному темпі, стрімких тирад, хоральної фактури, поліфонізації музичної тканини; в драматургії – володіння різними за щільністю звуковими масами, що наділені певним емоційно-образним значенням і співставлення спільного (“ми”) і особистого (“я”) начал; у формотворенні – звернення до контрастно – складеного принципу композиції, його поєднання з циклічним; у жанрово-стильовому відношенні – збереження різносторонніх характерних зв’язків з традиціями скрипкового концерту попередників: В.Моцарта і Дж.Віотті.

Характер музики Концерту О.Льовова – лірико-драматичний із перевагою спокійних чи скерцозних образів. Класична врівноважена фактура, що характеризується конструктивно-чіткими формами, плавними підйомами і спадами.

В концерті Ф.Мендельсона – зосереджені найбільш характерні риси творчості композитора і пісенна лірика, романтичне відчуття природи, іскриста скерцозність. Мендельсон створює новий тип романтичної сонати, намагається з’єднати три частини циклу і цим самим наближається до романтично-поемного типу симфонізму.

Романтичний стиль скрипкового виконавства. Для романтиків вищим ідеалом залишається злиття в художнику композитора і виконавця. “Великий віртуоз романтизму” – це ще “віртуоз, що пише для скрипки”. Але між ним і “граючим на скрипці композитором”, XVII-XVIIIст. глибока принципова різниця. Для “граючого на скрипці композитора” виконавське мистецтво було засобом реалізації особистих творчих прагнень композитора; “віртуоз, що пише для скрипки” розглядав композиторську творчість, як засіб для виявлення індивідуальності виконавця.

З епохою романтизму приходить завершальне призначення самостійного значення виконавської діяльності як діяльності творчої.

В епоху романтизму художник-виконавець з