У концертах В.Моцарта (за виключенням деяких “малих” концертів) переважає трьохчастинний цикл. Для першої частини характерні наступні ріки: носієм тематичного начала являється скрипка, теми контрастні, яскраві, завершені; головна тема –вольова, рішуча, що використовує елементи фанфарності, маршовості, побудована зазвичай по ступенях тризвуку; побічна – лірична, наспівна; в розробці часто нові теми (переважно як варіант нових).

Другі частини – сфера проникливої лірики. Тут панують пісенність, романсовість, імпровізаційність викладення. У середині частини переважно вторгнення драматичного начала – як продовження драматичних інтонацій першої частини. Звична пісенність, трьохчастинна форма, часто з елементами сонатності. Виключення – П’ятий концерт, де друга частина написана у повній сонатній формі, а також Перший концерт.

Фінали – у формі рондо-сонати – це картини народних веселощів, свята. Легкість, “політність” душі, видумка, імпровізаційність контрастують із центральним ліричним епізодом, що має в собі драматичні риси.

Уже в перших двох концертах – №1 B-dur (1775) і №2 D-dur (1775), невеликих за розміром і скромних за використанням віртуозних можливостей інструменту, складаються основні риси концертного стилю композитора. У першому концерті основна тема має два образи – вольовий і інтимний, витончений. Вторгнення драматичних інтонацій сприймається як один із основних моментів художнього викладення. Ламані октави попереджають бетховенські. Вони підготовлені другим елементом головної партії і продовжені у побічній партії.

У розробці розвиток здійснюється не стільки шляхом тематичної роботи, скільки за принципом доповнення основних тем, їх мелодичного і інтонаційного варіювання. Характерно для В.Моцарта прагнення до “розімкнутості” тем і побудов, що дає відчуття моторності, викладення, органічності побудови. У репризі відбувається кульмінаційний момент – органний пункт, на фоні якого шість тактів тягнеться витримана нота у скрипки соло.

У другій частині є дві експозиції сонатної форми. Хвилеподібний акомпанемент дає імпульс руху. На його фоні розвивається пісня, що спокійно ллється. Головна партія побудована на елементі головної партії першої частини. І в розробці можна відзначити безпосередній зв'язок з матеріалом розробки І частини.

Фінал носить жанровий характер. Тут присутні і танцювальне начало, і вольові рішучі інтонації, і наспівні – як продовження розвитку попередніх частин. Яскраве видовище свята, часто зміна “декорацій” – все це проявляється не тільки на завершення циклу у гайднівському плані, але і на те, щоб дати можливість слухачу за контрастом відчути глибину і значущість існуючих образів. Звідси і поява у фіналі ліричного центру, і проникнення в нього драматичних інтонацій.

У своїх концертах Моцарт один з перших вирішив задачу створення психологічної цілісності циклу на основі розвитку єдиного тематичного матеріалу (моноінтонаційність), виразних засобів і використання єдиної (основним чином, розвинутої сонатної поєднаної з рондо) форми. Таким чином, він досягає нової якості форми концертного циклу в цілому, наближення її симфонізації і драматизації.

Вершиною моцартівської скрипкової творчості є П’ятий концерт. В оркестровій експозиції відсутні головна тема (в оркестрі проходив лише її супровід із другої експозиції, що має характер самостійної теми) і зв’язкова тема. Це можна пояснити тим, що між першою і другою експозиціями звучить повільне Adagio, побудоване на головній темі. Adagio написано в стилі австрійської серенадної музики і, можливо, має елементи програмності, викликаючи асоціації сходу сонця.

Основна тема головної партії концерту (має інтонаційну схожість із концертом А.Вівальді №40) – вольова, рішуча, спрямована – вступає як новий матеріал: початкове tutti не дублює скрипкове соло, зберігаючи його значущість як основного голосу (це можна відзначити і в “Кончертоне”, як і в Баха, Діттерсдорфа). Радість, яка народилася завдяки світлому Adagio, підсилюється оркестровим супроводом, що контрапунктично проводить першу тему оркестрованого tutti. Другий елемент головної партії більш наспівний, має відтінок танцювальності, грандіозності.

Розвиваючись, головна партія підводить до першої, побічної теми, широкої і наспівної. В атмосферу ліричного підйому несподівано вривається драматична, з окремими трагічними за настроєм інтонаціями друга побічна партія, яка задаровує широким розливом почуття.

Характерно, що і тут В.Моцарт відходить від виділення чистої мелодичної лінії. В якості акомпанементу проводиться ритмічна група, надзвичайно контрастна і за характером, і за своїм драматургічним завданням – продовжувати “на другому поверсі” основний стрімкий рух основного матеріалу, основної думки концерту (“Крізь терни до зірок”).

Невелика розробка з новою мінорною темою і реприза не вносять суттєво нове в образний розвиток. В кінці частини – фермата для каденції. Кода відіграє роль обрамлення. В партії оркестру появляються елементи фактури Adagio. Яскраво проступає тут принцип змагання соліста і оркестру.

Незвичайна по формі друга частина. Вона написана у повній сонатній формі із подвійною експозицією, розробкою, каденцією і кодою – єдиний приклад в практиці скрипкового концерту. Не випадково сучасники не змогли прийняти таку частину як органічну в циклі і В.Моцарту довелося створити дві інші другі частини у звичайній трьохчастинній формі Adagio (1776) і Andante (1795), які не збереглися. Тут також у другу сольну експозицію введений новий матеріал. Розробка побудована на елементах головної і побічної партії. Вражає драматичний розділ у середині розробки безпосередньо перед репризою. Окремі інтонації нагадують Lacrimosa моцартівського реквієму.

Третя частина написана у формі рондо-сонати. У фінал введені чотири епізоди, крайні із яких являються побічною партією, а два середні побудовані на нових темах. Третій – рондоподібний епізод використовує фінальну музику балету В.Моцарта до опери “Лючіо Сілле”.