Останнім сольним скрипковим концертом став B-dur’ний (К.271а), відомий під сьомим номером. Моцарт створив його у Зальцбурзі до іменин сестри і сам вперше виконав цей твір. Можливо, тут, він останній раз взяв публічно скрипку в руки, як соліст – із середини 1777р. він перестав виступати як скрипаль.

Цей концерт набагато масштабніший концертів 1775 року. Це – цілісний концертний цикл, в якому синтезуються нові тенденції стилю Моцарта, помітно зростає симфонічне начало, драматизуються образи, більш яскраво виражене віртуозне начало, посилюється народний вплив, що частково проявляється у включенні у фінал чеської колядки, в простонародному характері теми другої частини.

Перша частина – коротка, стиснута за розмірами, навіть менша ніж в останніх концертах 1775 року. Оркестрова експозиція скорочена за рахунок зв’язкової теми, що проходить тільки в партії скрипки. Образи першої частини – мужні, динамічні. Характерна експресивність вираження, емоційні контрасти. Дві основні теми, хоч і контрастують між собою, в цілому можуть розглядатися як дві грані одного образу. Їх зближує те, що обидві вони викладені як секвентний діалог з оркестром, що створює характер декламаційної піднесеності. Невелика розробка починається у скрипки в подвійних нотах. У репризі зв’язкова тема упущена, що надає велику динаміку цьому розділу форми. Друга частина (стиснута сонатна форма) – простий, витончений, грандіозний наспів у стилі менуету, який починається у плавному і спокійному темпі, потім набуває більш схвильованого характеру. У доволі розвинутій розробці у партії скрипки розвивається інструментальна мелодія широкого дихання, з великими стрибками (які часом досягають двох октав). При цьому виникають, як би два просторові пласти – своєрідний діалог, що здійснюється засобами одного інструменту. Тут В.Моцарт вперше застосовує децими.

Фінал написаний у формі рондо-сонати. Він дуже масштабний і перевищує за своїми розмірами фінали інших концертів. Основними тут є народнопісенні і танцювальні образи. Не випадковим є включення у всі розділи фіналу тематики чеської колядки, що підкреслює простонародний характер образів. Царює віртуозність, моторність, блиск. Контрастом є епізод у розробці (h-mall), відзначений романтичною схвильованістю, драматизмом, патетикою, багато в чому переважаючи Л. Бетховена. Характерна і поява інтонацій головної теми першої частини П’ятого концерту.

Концерти В. Моцарта після смерті автора майже 50 років не виконувались на естраді. Їх багато в чому чекала така ж доля, що і скрипкове мистецтво Й. Баха. Вони випередили свій час, і тільки із середини минулого століття знову почали входити до репертуару.

Значення скрипкової творчості Моцарта неможливо переоцінити. Його вплив невимовний не тільки на композиторів віденської школи, але і інших країн. Саме від Моцарта іде лінія симфонізації скрипкового концерту; він один з перших створив приклади ліричного скрипкового концерту, віртуозно-художнього використання скрипки як концертного інструменту.

Жанр скрипкового концерту був істотно розвинутий та поглиблений Бетховеном (1770ч-1828). "Від суто віртуозних передумов жанру, Бетховен йде по лінії найбільшого опору – через діалог солюючого інструмента з оркестром до розкриття діалектики музичного мислення. Від звичного протиставлення solo і tutti він прокладає шлях до складної взаємодії індивідуального і колективного начал то як протидіючих сил, то як двох рівноправних сфер звучання, що розгортають основний задум кожна по-своєму, в постійному інтенсивному динамічному взаємозбагаченні” [6, с. 47]. Зміст концертування зводиться не до показного блиску викладу, а до утвердження головної теми чи тем після ряду їх перетворень та розкриття в них нових ідей, розгортання притаманної їм енергії.

У своєму єдиному скрипковому концерті Бетховен йде шляхом симфонізації жанру. Звідси масштабність та глибина ідей, багатство образів, інтенсивність тематичної розробки. Завдяки глибокому взаємопроникненню партій соліста і оркестра бетховенський концерт наближається до симфонії з солюючою скрипковою партією. Скрипковий концерт Бетховена (1806 p.) – масштабний симфонічний твір. Всі три частини позначено свіжістю тематичного матеріалу, напруженим емоційним тонусом. Віртуозний блиск сольної партії не затьмарює глибини і серйозності задуму. Новаторською є перша частина, в якій поєднуються класичні і романтичні риси. Драматургія циклу спрямована на максимально рельєфне донесення ліричної природи солюючої партії. Сонатне алегро не є типово класичним. Всі три розділи (експозиція, розробка, реприза) починаються з експонування Г.П. і П.П., і сприймаються як ступені розвитку одного образу. Лірична сфера Allegro є значнішою, вагомішою, ніж зона Г.П.; великою є роль мінору при загальному мажорному нахилі. Незвичною для класиків є також побудова розробки; каденція соліста не виписана, що дає можливість солісту проявити фантазію.

Отже, скрипковий концерт Бетховена постулює тенденцію симфонізації жанру, яку згодом підхоплять романтики – Й.Брамс, П.Чайковський, Я.Сібеліус.

В епоху пізнього класицизму кристалізується тенденція симфонізації скрипкового концерту. В цьому сенсі Концерт для скрипки з оркестром Л.Бетховена по праву можна назвати симфонією за участю скрипки. Подібний тип інструментального концерту одержав назву паритетний. Віденський класичний концерт відноситься до категорії “чистих жанрів”, що вирізняються серед інших жанрових різновидів стабільністю організації цілого і може розглядатися як жанр-еталон.

Розділ ІІ. Шляхи розвитку скрипкового концерту у добу раннього та зрілого романтизму.

Ранній романтичний скрипковий концерт

Велика французька революція кінця XVIII ст., що відіграла величезну роль в історії суспільного розвитку людства, поставила нові завдання і в галузі музичного мистецтва. Вона висунула ряд видатних музичних діячів, які підняли музичну культуру на вищий рівень.

Визначне місце у цьому процесі належить скрипковій школі Паризької консерваторії. Благодатний ґрунт для її розвитку підготувала блискуча концертна педагогічна, творча й музично-громадська діяльність видатних скрипалів