На новому змісті музичних творів цього періоду не могли не позначитися величезні класові зрушення у Франції: прихід до влади нового класу буржуазії, революціонізація народних мас, наступна блискуча пора розквіту наполеонівської епохи. У скрипкових концертах того часу з’являється нова революційна тематика, звучать героїчні інтонації пісень Французької революції.

Ці риси характеризують і творчість учнів та послідовників Дж. Віотті, засновників паризької скрипкової школи – Байо, Роде і Крейцера. І хоч їх діяльність припадає на період завершення революції, вони ще довго залишаються виразниками її ідей.

Для нас становлять інтерес художньо-естетичні погляди представників паризької скрипкової школи. Вони знайшли своє втілення у методичній праці, підготовленій засновниками скрипкових класів Паризької консерваторії – Байо, Роде і Крейцером і виданій у 1802 році.

Паризька консерваторія була дітищем молодої буржуазії, яка прийшла до влади. ЇЇ засновник і згодом директор, полковник Національної гвардії Саррет доклав багато зусиль до організації цього інституту. Спочатку цей заклад мав готувати музикантів для духових оркестрів французьких революційних військ. У 1795 році інститут дістав назву консерваторії, зазнавши відповідних структурних змін.

“Метода гри на скрипці” Байо, Роде і Крейцера складається з двох частин. У першій частині “Про механізм скрипки” автори намагаються систематизувати методику постановки і початкового періоду навчання. У другій частині “Школи” “Про виразність і засоби виразності” автори рекомендують вивчати кращі музичні твори минулого і сучасних композиторів з метою поступового нагромадження необхідних виконавських навичок і ознайомлення з кращими творами для скрипки.

Родольф Крейцер (1766-1831) – один з найвизначніших представників французької класичної скрипкової школи. Син музиканта Придворної капели, він з дитинства виховувався в атмосфері закоханості в мистецтво, музику. Родольф часто був присутній на репетиціях і концертах капели, відвідував концерти гастролерів. Під керівництвом батька він рано почав вивчати основи гри на скрипці, а згодом став учнем відомого скрипаля й чудового педагога Антоніна Стаміца ( 1754-1809 ), який переїхав у 1772 році до Парижа і працював разом з батьком у Придворній капелі.

У 12 років Крейцер вперше виступає у відкритому концерті, а через рік виконує публічно свій концерт, одразу здобувши визнання. У 1782 році він займає місце свого покійного батька у Придворній капелі, а з 1790 року стає солістом італійського театру в Парижі.

З організацією консерваторії Крейцер очолює скрипкові класи, одночасно продовжуючи свою концертну діяльність. Так, у 1798 році він у почті генерала Бернадота їде до Відня, знайомиться з Бетховеном і часто грає з ним. Бетховен присвячує йому сонату, відому під назвою “Крейцерової”.

Після повернення в Париж у 1802 році Крейцер дістає звання камер – музиканта Наполеона, а з 1803 року – соліста Великої опери з 1824 року він – директор Музичного інституту Франції. Отже, він працює в консерваторії, виступає з сольними концертами, гастролює, стає відомим і як диригент ( у 1808 році його запрошують до Відня диригувати ораторією “Створення світу” Й. Гайдна).

Перелом руки змушує Крейцера відмовитися від виконавської діяльності. Залишає він і роботу в консерваторії, цілковито віддаючись творчості. Крейцера вже не може задовольнити публіка. Розбитого паралічем композитора відвозять до Швейцарії, де він і помирає в Женеві у 1831 році.

Сучасники високо оцінювали гру Крейцера, вважаючи його найвизначнішим віртуозом свого часу.

Крейцером написана велика кількість творів у різних жанрах – близько 40 опер, 19 скрипкових концертів, 15 струнних квартетів і тріо, сольні сонати, варіації і т.д. До найкращих з них належать скрипкові концерти №13, 14, 18 і 19. Щоправда, як і решта композицій Крейцера, вони позначені деякою сухістю, академізмом, парадністю. Вони не яскраві за тематикою, як концерти Віотті, в них немає вогню, широкого розвитку кантилени, відчувається надмірне захоплення технічними елементами ( можливо, це зумовлювалося й педагогічною метою ).

Теми перших частин концертів Крейцера зазнали на собі впливу героїчного впливу епохи Французької революції. Їх характеризує широка інтерваліка, маршоподібність мелодії ( концерт №13 ), експресія і пафос, драматизація тематичного матеріалу. Деякий вплив романтизму відчувається в гармонічній і мелодичній мові концерту №19, у терцовому співвідношенні головної та побічної партії у концерті №18, у його модуляційній барвистості ( приклад №1).

Пізніше в епоху імперії та реставрації мистецтво Крейцера, як і його сучасника Роде, дістає визнання, відповідаючи новим вимогам часу, хоч і зберігає зв'язок з мистецтвом Віотті. “Пройняте холодом і абстрактною умовною урочистістю, воно знаменує вже не героїку епохи революції, а плинну парадність імперії і реставрації”.

У других частинах концертів широко використовуються інтонації французької народної пісні. Вони позначені тонким ліризмом з відтінками сентиментальності (концерт №18), як правило яскраво орнаментовані (наприклад у концерті №13 друга частина така багата мелізмами і іншими прикрасами, що нагадує варіаційну форму). Часто використовуються речитативи – каденції з технічно складними пасажами (приклад № 2).

Треті частини – Рондо – звичайно являють собою живий енергійний танець, в якому легко виявити зв'язок з народними джерелами. Вони приваблюють контрастністю тематичного матеріалу, барвистим зіставленням тональностей, багатством орнаментики й розвинутою формою творів (приклад №3).

За технічним рівнем і штриховою палітрою концерти Крейцера мало відрізняються від концертів Віотті. Крім гамоподібних пасажів і арпеджіо що розширюють діапазон звучання скрипки до ноти мі четвертної октави, зустрічаються різні види подвійних нот, ламані й прямі октави, терції, сексти, децими, стрибки, розтягнення й інші прийоми. Однак усе це, в основному, не виходить за рамки класичної техніки Моцарта й