Визначним музичним діячем цієї епохи, який відіграв поряд з Байо і Крейцером велику роль у розвитку скрипкового мистецтва, був Жак П’єр Жозеф Роде ( 1774-1830 ) – найталановитіший з плеяди учнів Віотті.

Один з представників класичного напряму у скрипковому мистецтві кінця XVIII – початку XIXст. і співавтор” Методи Паризької консерваторії”, П. Роде, однак відрізнявся як від свого вчителя Віотті. Так і від сучасників Бойо і Крейцера. В його виконавстві і творчості можна виявити риси нового стильвого напряму – романтизму. Роде був ліриком за складом свого мислення. За характером вираження почуттів. Однак у цілому він залишався представником класицизму. Тому в період розквіту віртуозно-романтичного мистецтва ім’я Роде вже втрачає популярність.

П. Роде народився в Бордо. У 8 років він почав вчитися гри на скрипці у А.Фореля, а через шість років переїхав до Парижа, де став найулюбленішим учнем Віотті. Вже через два роки він з великим успіхом вступив з концертом №13 Віотті у театрі.

З 1790 по 1794 рік Роде був концертмейстером других скрипок у театрі Фейдо, після чого виїхав у тривале концертне турне по Німеччині. Король Фрідріх II, захоплений його грою, запропонував йому стати солістом оркестру при дворі.

Повернувшись у 1795 році до Парижа, Роде прийняв запрошення на посаду професора тільки-но відкритої консерваторії у Мадриді. У тому ж році він блискуче виступив там з концертами. Лише в 1880 році Роде повертається до Парижа. Він вражає парижан своєю грою, а особливо виконанням свого концерту №7.

Згодом Роде бере участь у колективній роботі по створенню скрипкової “Школи” – він захоплений атмосферою ентузіазму, що панує в консерваторії.

У 1802 році Роде знову з успіхом виступає в Берліні разом з Буальдьє. Потім обидва їдуть до північної столиці Росії, яка вже тоді набула значення одного з найкрупніших центрів світової музичної культури. Гра Роде справляє надзвичайне враження, викликає ентузіазм слухачів. Він приймає запрошення Олександра І залишитися в Росії. Роде багато концертує, виступаючи як соліст і ансамбліст, грає соло в опері і всюди користується колосальним успіхом.

Перебуваючи протягом шести років у Росії і спілкуючись з видатними російськими музичними діячами, Роде не міг не зазнати впливу російського народного мелосу, що зокрема, легко виявити в Adagio з XI скрипкового концерту, за інтонаційним строєм близькому до арії Антоніди з опери М.Глінки “Іван Сусанін”, та інших творах.

Стан здоров’я Роде не дозволяє йому залишатися в Петербурзі, і він змушений виїхати з Росії. Повертаючись на батьківщину через Москву, він зустрічається там зі своїми друзями Байо і Ламаром, дає прощальну гастроль, де виконує свій концерт ( “Рондо в більшій своїй частині пов’язано з російськими піснями” ) і назавжди їде з гостинної країни.

Перший же його виступ у Парижі після повернення з Росії у 1809 році закінчується провалом. Наполеонівський Париж вимагає від виконавців блиску віртуозної техніки, яскравості, динамічної гри найскладніших пасажів, отже, всього арсеналу засобів, характерних для представників віртуозно-романтичного мистецтва, яке народжувалося.

Лише з 1811 року після тривалої перерви Роде відновлює свою концертну діяльність і гастролює по Німеччині, Австрії, Голландії. До 1814 року він живе у Берліні і займається лише педагогічною діяльністю.

Туга за батьківщиною змушує його повернутися додому. У 1828 році Роде виступає з концертом у Парижі.

Скрипкова спадщина Роде досить значна. Ним створено 13 скрипкових концертів, 4 квартети, 8 сонат, дуети, варіації та ін..

У першій половині XIX ст. скрипкові концерти Роде користувалися великим успіхом. Деякі з них відіграли історичну роль, вплинувши на подальший розвиток скрипкового мистецтва першої половини XIX ст. Професор Шнеєвейс, аналізуючи твори видатного чеського скрипаля Й.Славика (1806-1833) й зіставляючи його з Паганіні, висловлює припущення про спільність художніх та віртуозно-технічних принципів цих композиторів, джерела яких він вбачає в Концерті №1 Роде.

Про безпосередній вплив Роде на творчість і виконавство Шпора, свідчить те, що Шпор називає Роде “видатним скрипалем сучасності”.

Більшість тем перших частин ранніх концертів – героїчного плану, в них ще чути маршові інтонації. Як відзначає А.Раабен, вони несуть на собі відбиток героїки, характерної для творів перших років революції (концерти №1, 2 ,3).

У наступних концертах усе більше викристалізовуються риси академічності, пишної парадності епохи імперії і реставрації. Починаючи з концерту №7, закличні “героїчні” кварти і квінти пісень Французької революції, які вже в концерті №6 носять дещо бравурний, абстрактно-холоднуватий характер, зовсім зникають з тематики його концертів або набувають іншого відтінку – романтичного пафосу з сентиментальним нахилом.

Елементи романтизму, що налічується в концертах №7, 8, посилаються у наступних концертах №10,11. До них належать віртуозні зльоти блискучих пасажів, використання тембру однієї струни, колоподібні пасажі, штрихи стаккато, “Віотті”, часті стрибки, хроматизми, широка інтерваліка, але не героїчного, а сентиментально-романтичного складу, ремарка con molissimo espressivo, каденція, нарешті характер побудови мелодичної лінії (приклад №4). Усі ці прийоми свідчать про прагнення композитора користуватися новими засобами виразності, більш співзвучними його епосу, хоч вони й поступаються перед палітрою барв, характерних для творів віртуозно-романтичного напряму у скрипковому мистецтві.

Другі частини концертів являють собою твори романтичного характеру. Звичайно це Adagio з властивою таким п’єсам широтою звучання. Деякі частини мають і спеціальні назви: Сіціліана ( концерти №2, 5 ), Каватина ( концерт №1 ). Як правило, їх написано в мажорній тональності, іноді для контрасту вводиться й мінорний епізод ( концерт №7 ). У деяких концертах друга частина безпосередньо переходить у фінал, інші є