«Ланок» пацьорок – декілька рядів намиста – бісеру що охопила простір довкола шиї. Її називали пацьорками, а не коралями. «Ланки» підв’язували під шию, а в деяких околицях вони розходились віялом і на груди. Іноді прикрашали цілу шию аж до самого підборіддя цими прикрасами. Старші жінки вдягали лише білі чи голубі коралі – пацьорки. У кінці XIX ст. в деяких селах Бойків-щини жінки виготовляли з бісеру різні нашийні прикраси. На початку XX ст. І. Франко так писав про ті прикраси: «До характерних ознак жіночого одя-гу в околицях Лютовиськ (західна ча-стина Бойківщини) належать так звані драбинки — нашийні силянки із кольо-рових скляних пацьорок, нашитих на стрічки сукна або полотна, що засті-баються гапликами. Ці драбинки но-сять тут лише дорослі жінки, а в се-лах, де їх виготовляють, вони є не-від'ємною частиною жіночого одягу. Жінка без драбинки на шиї вважала-ся зганьбленою. В селі Лолині ці дра-бинки називають ширинками. Вони схожі на ґердани, що їх носять гуцул-ки і покутянки» [130].

У східній частині Бойківщини виго-товляли з бісеру широкі, у вигляді круглого коміра прикраси («кризи»). Як правило, вони компонувалися з трьох смуг різної ширини, з'єднаних між собою. Перша — завширшки 2— З см з невеликими орнаментальними мотивами, що ритмічно чергувалися між собою, прилягала щільно до шиї. На другій смузі (10—12 см) вміщува-ли основні орнаментальні мотиви, які й були центром усієї композиції. Тре-тя смуга (4—6 см) утворювалася з кількох різнокольорових півкіл з хви-лястими або ламаними лініями, серед-ньої величини, до яких підвішували висульки 1—2 см завдовжки.

Орнамент смуг, що складався з гео-метричних мотивів у вигляді квадра-тів, прямокутників, ромбів, півкіл, пря-мих, скісних і ламаних ліній, компо-нувався звичайно на білому тлі, що об'єднувало смуги в одну цілість і під-силювало їх декоративне звучання. У Міжгірському районі виготовляли своєрідні малі кризи — «плетінки». В них перша смуга була найдовшою, лежала навколо шиї, а дві інші — вдвоє коротші, лягали на груди. Гео-метричні орнаменти білих, червоних, синіх і зелених кольорів розміщені в них на темно-синьому тлі.

2.3. Народний одяг гуцулів Рахівського району

Інколи щодо цієї етнографічної групи вживають терміни горяни або верховинці, що має виразне літературне походження. Осердя Гуцульщини – це Українські Карпати в межах Галичини, Буковини, Закарпаття, у річищах Прута, Сучави, Наддніпрянської Бистриці, Тиси та деяких інших річок. На півночі можна говорити про кордони Гуцульщини до Делятина та Надгірної, на півдні – до Кімполунга, що нині на території Румунії, на заході гуцули заселяють долину Прута, а на Закарпатті – долину Тиси. Чималий гуцульський людський соціум зосереджений також на Марморощині, яка нині на території Румунії. У нинішньому адміністративному поділі України гуцули проживають у Верховинському, Надвірнянському і Косівському районах Івано-Франківської області, Путильському та Вижницькому районі Чернівецької області, Рахівському районі Закарпатської області.

Особливості фольклору, міфології, мови, побутових звичаїв, промислів та деяких інших рис дозволяють багатьом дослідникам саме гуцулів вважати своєрідним архетиповим реліктом давніх українських племен, які в силу ландшафтних особливостей на довгий час законсервувалися і тому зберегли вихідні риси українського народу. [57, 50]. Про це свідчать і відмінності житла, художніх промислів, одягу та багатьох інших рис. До речі, самі гуцули вважають себе, так би мовити, елітною частиною українства, тобто справжніми українцями, які зазнали чи не найменше чужоземних впливів.

На заході знаходяться дещо інші українські субетноси, про яких ітиме мова далі. Насамперед, слід згадати русинів. Сам етнонім русини надзвичайно архаїчний. Відомо, що цей етнонім зберігався на території усієї України практично до XVII - XVIII ст. і до ХІХ ст. у Галичині. До сьогодні він зберігається на території Закарпаття та на прилеглих територіях, де проживають автохтонні представники українсько-русинського субетносу, а також у сусідніх Румунії, Словаччині, Хорватії і деяких інших суміжних країнах. Досить чисельною є русинська діаспора на Північно-Американському континенті, насамперед, у США та Канаді. Вона добре зорганізована, має низку видань, громадських організацій, освітні заклади, релігійні установи тощо. Особливості русинського субетносу в структурі українського народу детерміновані двома обставинами: з одного боку, це природно-географічні умови їхнього існування, а з іншого – політичні обставини життя.

Феномен гуцульського костюму на даний час являється до кінця не вивченим. Хоча досить багато науковців займалися дослідженням цієї теми. Можна пригадати декілька праць таких відомих етнографів ХІХ ст., як Головацького Я., Чубинського П., або працю Маковського С. «Народное искусство Подкарпатской Руси», географічні межі якої прив’язані до сучасної території Закарпаття [131]. У працях кінця ХХ ст. найбільшим досягненням є чітка систематизація українського костюму по локальним етнографічним комплексам, найбільше це відображено у наукових творах К. Матейко, Г. Стельмащук, Т. Николаєва та ін.

Важливим кроком є дослідження культурних осередків, котрі навіть до нашого часу залишились не досить висвітленими в науковій літературі, це також надає більшої об’єктивності та посприяє встановленню гуцульського костюму на Закарпатті. Одним із таких, досі ще недостатньо вивчених явищ являється народний костюм мешканців села Чорна Тиса, Рахівського р-ну.

Результати дослідження вказують на те, що методи виготовлення вбрання гуцулів с. Чорна Тиса майже без змін передавалися від покоління до покоління і збереглися до сьогоднішніх часів. Складові частини як чоловічого так і жіночого костюму містять спільні та відмінні особливості.

Тунікоподібна сорочка є одним із найдавніших елементів вбрання закарпатських гуцулів