[127]. Багато чого можна дізнатись з розповіді мешканця с. Чорна Тиса, Кочержука І. (1929 р.н.) відомо, що чоловіча сорочка оздоблювалась вишивкою на комірі, манжетах та по верхній частині рукавів вишитими уставками, які виконували оберегову функцію рук людини та є складовими елементами символічної системи землеробського культу слов’ян. Уставки, або обшивки були оздоблені яскравою вишивкою, кольоровими нитками на полотні, а пізніше канві хрестиком або “низенню”(низзю). Носили її на випуск, підперезуючи широким шкіряним поясом – ременем.
Для жіночої сорочки характерним є призбирування горловини та нижньої частини рукава. На рукавах, як і в чоловічій, розміщенні вишиті уставки, манжети та вузенька вишита смужка по коміру, яка переходить на фронтальний розріз. Верхня частина жіночої сорочки – стан, виготовлялася із тоненького домотканого полотна або фабричного, а низ із грубої полотняної підшивки - “підставка”, в яку обабіч вшивалися два клини.
Чоловічим поясним одягом були штани гачі – “довбані” або як їх ще називали “пріччі”, вони шилися з домотканого сукна, яке в основному фарбували в чорний чи коричневий колір. У гуцулки поясний одяг складався із двох вовняних запасок – передньої (коротшої) та задньої (довшої), які закріплювалися на талії за допомогою шнурівок “зав'язок”.
Одним із найцікавіших видів верхнього шкіряного одягу гуцулів Чорної Тиси був кожух. До середини ХХ ст. за один кожух можна було обміняти на дві корови. Реліктові форми гуцульського кожуха в даному регіоні свідчать про його глибоку традиційну підоснову. Кожух наділявся магічними властивостями і займав важливе місце в обрядовості символізуючи родючість, багатство, достаток власника кожуха та його родини. [32].
Обробкою сировини та виготовленням кожуха займалися в селі Кушніри, кількість яких до другої половини ХХ ст. різко скоротилась.
На пошиття кожуха йшло 5-7 овечих шкір. Характерною рисою покрою відзначається відсутністю плечового шва. Ґудзики на кожусі були дерев'яним, а деколи їх заміняли плетеними шкіряними петлями. В с. Чорна Тиса побутували білі кожухи, які ще називали кептарем. Ці петлі білого кольору прикрашались металевими капслями, якими оздоблювали комір, шкіряні аплікації, боковини та кишені виробу. Також кептарі оздоблювалися шкіряними зубцями по проймам, боковим швам, горловині і кишеням. Збагачують одяг також нашивні прикраси – косичка сплетена носилась як пасом з різнокольорових вовняних ниток.
Складовою частиною як чоловічого так і жіночого костюму є петек, який в інших гуцульських осередках відомий під назвою сердак. Петек – ( це те саме що байбарак сукняний типу півкафтана, без талії, зі стоячим коміром виготовляли з домотканого сукна. Фарбували його переважно в коричневий колір, його завжди оздоблювали китицями та яскравою кольоровою вишивкою по нижній частині виробу, рукавів, на бокових швах і горловині. Як засвідчують мешканці села, саме у цій вишивці відображається світло, святковість та радість.
Аксесуари в гуцульському костюмі даної місцевості не містять принципових змін по відношенню до сусідніх поселень. Взуттям цьої місцевості були звичайні шкіряні постоли ( плетене з лика, шкіри лапті [17] ), які виготовлялися із м'якої коров'ячої або свинячої шкіри. Але тут потрібно відмітити деякі відмінності конфігурації носової частини у порівнянні із рахівськими постолами, які проявляються у менш вираженій гостроті самого носка. Взуття вдягалися на капчурі ( шкарпетки плетені з білої бавовняної пряжі ( Рухівський р-н.), панчохи, пошиті з червоного домотканого сукна, поширено у гуцулів ). Головний убір для чоловіків влітку служила крисаня ( суконний капелюх чорного кольору у горян Карпат, гуцулів ), а взимку – шлик ( те саме що й мармазинка, шапка суконна кругла із загнутою хутряною опушкою, 2) шапка бавовняна із закотами ) [20]. Для заміжніх жінок обов'язковим елементом костюму була хустка, яка називалася “баршунянка”, “подряпанка”( хустки шовкові ( Лазівщина, Рухівський р-н, Хуст, Закарпатська обл. [112] )). Колір хустки в основному темно коричневий, червоний або темно бордовий. Дівчата заплітали одну або дві коси та оздоблювали волосся вінками з барвінку та інших польових квітів.
Святковий одяг відрізнявся від повсякденного більш якісними матеріалами, “модним покроєм” і більш яскраво оздоблювався вишивкою та декоративними елементами. Приміром у запаски впліталися металеві, золоті нитки; кольорова гамма вишивок відрізнялась більшою поліхромністю, а прикраси являлись яскравим композиційним акцентом у цілісній структурі народного костюму.
Вишивка завжди була найяскравішим засобом для вираження характеру гуцульського костюму. Основними техніками у вишивці одягу с. Чорна Тиса є низь та хрестик. Нитки пряли для вишивання костюма переважно із вовни, а з другої половини ХХ ст. починають застосовувати муліне, пізніше іріс. Низзю вишивали орнамент із виворітного боку, при цьому вишивальна нитка лягала паралельно основі полотна. В наслідок чого утворюється двохсторонній орнамент. Стібки у вишивці відрізняються дуже маленькою довжиною та щільністю по відношенню одне до одного. Як вище зазначено, цією технікою оздоблювалися переважно уставки , комір та манжети сорочок [17].
Поява канви в першій половині ХХ ст. створила умови для інтенсивної актуалізації вишивки хрестиком. Ткане полотно, канва і сама техніка надала можливість для геометризованого трактування реалістичних мотивів та комбінації їх із давніми слов’янськими знаками.
Важливу оберегову роль в одязі виконував також колір. Різноманітність кольорової гамми вказує на окремі модні течії, які відбувались у процесі формування костюму. Червона та чорна монохромна гамма характерна для найдавніших взірців гуцульської вишивки Закарпаття ХІХ ст.. Двоколірна та поліхромна гамма починає з’являтись у вишивках кінця ХІХ та на протязі ХХ століть, вона характеризується контрастним поєднанням бордового, чорного, синього та золотисто-жовтого кольорів.
Зміст мотивів орнаментики, їх походження та