Реконструкція угорського народного костюму Закарпаття ХІХ ст. є надзвичайно важливим, але важким завданням, оскільки культура і побут угорських селян Закарпаття є недостатньо вивченою “білою плямою” не тільки в українській етнографії та мистецтвознавстві, а навіть і в угорській. Адже існує дуже мала кількість літературних, а також ілюстративних джерел, за якими можна було б встановити вигляд костюму угорців цього реґіону. Ще важче встановити стиль та варіанти оздоблення одягу. Найважливішим джерелом для дослідження цієї проблеми на сьогодні є записи угорського етнографа Мігая Ускої, які датуються серединою ХІХ ст. Також важливе значення мають невеликі статті Яноша Ботізі та Кароя П.Сотмарі про одяг Тячівщини, де навіть є одна ілюстрація [110; 154]. Що до музейних експонатів, то зразків одягу угорців Закарпаття аналізованого періоду у фондах угорських та українських етнографічних музеїв практично немає. Але навіть на основі цього незначного матеріалу можна виявити деякі особливості народних традицій, які стосуються костюму та оздоблення.

На основі цих описів та зібраних публікацій згаданих вище етнографів ХІХ ст., які принагідно писали про народний костюм угорців Закарпаття, виявляється, що від кінця XVІІІ і до середини ХІХ-го століття в оздобленні та костюмі яскравих змін не було. Дівчата носили на голові очіпок („parta”) зі стрічками різних кольорів, де завжди домінував червоний колір, верхню частину (корону, яка схожа за силуетом на давньоруський кокошник) обтягували домотканим полотном або атласом та оздоблювали вишивкою, стеклярусом, металевими лелітками і сухими квітами. Цей вид головного убору є дуже давнім, його знаходять у могилах угрів, які датуються вже ІХ – Х століттям. На основі ілюстрацій від середини ХІХ ст. виявляється, що молоді дівчата Тячівщини взагалі не покривали голову, тільки заплітали довгу косу, яку на кінці прикрашали різнокольоровими стрічками [13, 31]. У Берегівському районі були поширені парти півкруглої форми, які обшивали домотканим полотном та вишивали хрестиком переважно синьо-червоної кольорової гами .За свідченням О.Полянської, у селі Павлово (Берегівський район) Є.Бенке (1893 р.н.) пригадує, що в давнину жінки, крім хусток, носили очіпки, на яких зверху були нашиті в три рядки «золоті чіпки» (мереживо з металевого дроту), які тісно пов'язувалися з певними обрядами. Перший рядок оздоблення знімався після народження першої дитини, другий – після народження другої дитини, а третій після одруження дітей. Після народження 3, 4, 5 і т.д. дитини жінки носили очіпки з однією широкою мережаною стрічкою [32].

Заміжні та літні жінки носили дві хустки – однією покривали голову, а другу накидали на плечі. Побутували хустки різних кольорів, але найчастіше зустрічається біла та чорна. Краї хустки обробляли тороками, що видно на ілюстрації, яка була опублікована в статті Яноша Ботізі . Фактура тороків створює ефект бахроми. Вишивали хустки переважно по краю полотна або заповнювали його кути.

На тіло одягали білу вишиту сорочку. Вишивали на сорочці переважно верхню частину – чорними тонкими нитками із шовку. Найпоширенішою технікою у вишивці була гладь, [107, 112]. Щодо мотивів орнаменту слід відзначити, що перевага надавалася рослинним орнаментам: рожі, лілії, айстри, тюльпани, виноградна лоза з листям і виноградом та інші, оскільки ці мотиви найбільше зустрічаються в середовищі Закарпаття. Кінці рукава оздоблювали мереживом білого, а на Виноградівщині – жовтого кольору, це мереживо сильно крохмалили.

Поясним вбранням були спідниці. Їх кроїли з домотканого конопляного полотна або купували на ярмарках („holmi vasar”). Верхня частина спідниці була переважно зеленого, у дівчат – червоного кольору, нижній край її оздоблювали тканим орнаментом, вишивкою або звичайними стрічками.

Із верхнього плечового одягу жінки та чоловіки носили гуню, яку називали („fыrtхs guba”). Наймодніша була дебреценська чорна гуня. Побутували гуні суцільні без рукавів та з рукавами. Рукави на гуні угорці практично не використовували, як і при носінні ціфросюру чи лемківської чуги. Комір гуні виготовляли з валяної вовни, його підшивали до горловини одягу. Цей комір інколи оздоблювали вишивкою, в якій переважає геометричний орнамент. На верхніх кутах пілочок та на комірі пришивали ґудзики, які загортали у тканину і також вишивали по колу кругами або квіткою. Ці ґудзики мали назву “очі гуні” („a guba szeme”). На Тячівщині “очі гуні” робили з валяної вовни великих розмірів – до 7-10 см. [107].

Більш заможні селяни в ХІХ ст. дозволяли собі купувати, переважно на Дебреценських ярмарках, шуби та ціфросюри, які були надзвичайно дорогими [33].

Дебреценська шуба є верхнім плечовим одягом із шкіри без рукавів, із коміром, оздобленим каракулем. Шуба була оздоблена вишивкою із сукняними нашивками, вирізаними у формі квітів, а деколи навіть сап’яном. На території Ужгородщини та Мукачівщини навіть були ремісничі майстерні з виготовлення шуб та сюрів. Але у XVІІ ст. це ремесло поступово відтіснило виробництво гунь, які були значно дешевшими, а захисну функцію свою чудово виконували. Незважаючи на занепад виробництва цього дорогого вбрання, юнаки з околиць Закарпаття все ж таки подаються на вивчення кушнірського ремесла у Ніредьгазу, Дебрецен та інші центри кушнірства.

Орнаментальні