був прямокутний фартух – шурц, китинь („surc”, „kхtйny”)[ 20, 112 ]. Фартухи були буденні і святкові. Хлопці носили в свята вишивані фартухи. Мотиви вишивки на них мали локальні особливості. Основні мотиви: айстра, сердечко, варіації на теми різних птахів, переважно голубів. Кольорова гама – ритмічна зміна червоного і синього кольорів. На правому боці фартуха запихали за пояс китицю штучних квітів, а женихи ще на лівому боці мали білу хустинку, на якій були вишиті червона троянда, незабудки і копитце (подарунок нареченої). В приміських селах дівчата на хустинах вишивали монограму нареченого. Молоді хлопці носили червоні фартухи. В селі Солонці шили фартухи з чотирикутного шматка чорної тканини, яку оздоблювали різнокольоровою вишивкою з мезекевеждівськими узорами (як у „матьо” – етнографічної групи угорців). Половина фартуха розшита суцільно трояндами, зірками, конваліями, тюльпанами, листям. Центральний мотив вишивки становлять великі червоні, вишневі, фіолетові троянди і тюльпани (рис. 3.24). Вільне поле між великими квітами заповнене дрібними різнокольоровими квітами конвалій, незабудок і т.п. Ці характерні для угорської вишивки елементи проникли в середовище закарпатських селян в ХХ ст., із появою стилю „мотьо”.
У XIX ст. для підкреслення більш заможного стану старші віком чоловіки носили в руці очеретяну або звичайну палицю «бункош», «фокош», «келев», верхній кінець якої мав форму металевого топірця або скульптурного зображення змія .
Зміна літнього вбрання на зимове та зимового на літнє була пов'язана з релігійними святами – Різдвом і Великоднем, тому кожна господиня прагнула виготовити одяг для всіх членів сім'ї до цих свят. Такий звичай був поширений і серед українців.
Під час проведення експедиційних досліджень на Закарпатті виявлено, що в угорських осередках народний костюм вже майже не зберігся. Знайдено всього два чоловічих та п’ять жіночих народних костюмів, із жіночих – виноградівський і добронський, а чоловічих – березький датуються першою половиною ХХ ст. Інші костюми виявилися сценічним одягом, хоча власники переважно свідчили про їхнє використання у побуті. Основними фактами, які були взяті за основу дослідження – це старі світлини, виявлені під час експедицій, та музейні експонати угорського костюму в краєзнавчих музеях Закарпаття.
У процесі вдосконалення традиційних і виникнення нових типів вбрання угорців Закарпаття найцікавішим видом верхнього сукняного чоловічого одягу був сюр. На підставі аналізу архівних джерел і існуючих памяток можна зробити наступні висновки:
1. Сюр – давній тип верхнього одягу угорців Закарпаття, що має спільні риси із сусідніми лемківськими чугами, гуцульськими і буковинськими мантами.
2. У межах цього виду одягу більшою мірою, ніж в інших прикладах, поєднались риси чисто побутового призначення і високохудожнього мистецтва оздоблення вишивкою і аплікацією.
3. Оздоблення сюрів позначено різностильовими західноєвропейськими впливами у поєднанні із традиційним народним угорським мистецтвом і семантикою слов’яномовних та близько східних народів.
4. В оздобленні сюрів не існувало обмежень, що спричинило появу різноманітних стилістичних напрямків та чітко відображено у різноманітності форм орнаментальних композицій і яскравої кольорової гами вишивок.
5. На відміну від початкового етапу оздоблення сюрів, що позначений чітким дотриманням точності виконання щодо вибраного взірця, у подальших прикладах стає відчутним прагнення до декоративності, введення окремих випадкових елементів – все це підкреслює динамічність і різноманіття декору.
6. Розмаїття декорування сюрів має прямий зв’язок із діяльністю професійних вишивальників, кожен із яких вносив індивідуальні, у композиції і колористиці неповторні елементи у вироби, що загалом вплинуло на традицію художньо-стилістичних особливостей.
На підставі проаналізованого матеріалу, можна твердити, що:
Незважаючи на тисячолітню історію проживання угорців серед слов’яномовного населення, їм все ж вдалося зберегти свою культурну автентичність, зокрема, у мистецтві вишивки народного костюму, його оздобленні, що пов’язано із прагненням виділення художні традиції з-поміж середовища слов’ян. Саме це спровокувало появу сталої термінології для означення насиченого різноманітними оздобленнями виробу.
У традиційному костюмі угорців Закарпаття вишивка відіграє швидше допоміжну, ніж домінантну роль, таким чином створюючи композиційну врівноваженість між оздобленням і формою.
На основі архівних джерел виявлено, що упродовж ХVІІІ – ХІХ ст. у костюмі угорців Закарпаття не спостерігалося різких змін у оздобленні вишивкою, костюми, як і жіночий, так і чоловічий, відзначалися стриманістю декору.
Вишивка верхнього одягу кардинально відрізнялась від інших видів, в першу чергу через, індивідуальне трактування декору майстром – кушніром.
На початку ХХ ст. спостерігається тенденція до нашарування одягу, що безпосередньо відобразилося на місцях зосередження вишивки.
Вишивка сорочки, крім художньо-естетичного, локалізує особливості соціального і вікового статусу власниці, що відображається в колористиці і техніці виконання.
Поліхромія вишивки жіночого костюму найбільшою мірою простежується у керсетках і фартухах. На противагу, чоловічий костюм відрізняється колористичною стриманістю, винятком служить лише святковий фартух „surc”.
Найбільше національну закарпато-угорськоу стилістику зберіг народний костюм с. В. Добронь, завдяки своїй відокремленості від навколишніх угорських і русинських сіл.
РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ЗАКАРПАТСЬКОГО КОСТЮМУ кін. ХІХ _ поч. ХХст.
3.1. Матеріал та технологія виготовлення одягових тканин
Мешканці гірських і підгірських теренів обабіч Карпат здавна займались вирощуванням конопель і льону (лену) та годівлею овець, що давало їм сировину для ткацтва й сукнарства, цих найдавніших галузей домашнього промислу. [ 19, 13 ].
Одяг, який колись виготовляли з волокна коноплі (Cannabis sativa), був ознакою бідності. Коноплю вирощували на родючих, вологих землях. На вдміну від льону вони мають жіночі й чоловічі рослини. Жіночі темно зеленого кольору та інтенсивні в рості. Під час квітіння жіночі культури слабшають, а чоловічі запилюють жіночі рослини, котрі дають насіння.
Конопляні сніпки першого і другого збору мочили в місцевих водоймах: річок, ставках, щоб отримати волокно.
Чоловічі