Серед русинів нерідко розрізняють дві локальні територіальні групи, залежно від того, в яких географічних умовах мешкають і живуть їхні представники. Мова йде про долинян і верховинців. Долиняни - це жителі, насамперед, Притиської рівнини, тобто Закарпатської низовини із деякими лакунами у передгір'ї. Саме їх і вважають типовими представниками русинського субетносу. Натомість, всі жителі гір для волинян або долішніх – верховинці. Тому тут часто-густо змішують і власне русинів, і гуцулів, лемків, тобто різних представників українського етносу в його субетнічному розмаїтті.

Не можна не згадати таку своєрідну закарпатську етнокультурну групу, як мадярони, тобто тих українців-русинів, які обрали відверту мадярську орієнтацію, відмовилися від власної мови, культури, релігії і з завзяттям, брали участь у мадяризації українського населення. [52, 61]. Такі явища, на жаль, з історії українства нам добре знайомі, тобто мадярони є своєрідним закарпатським аналогом українського малоросійства в цілому. Звичайно, групу мадяронів не можна розглядати як український субетнос, але ігнорувати їхнє існування також не можна, оскільки, навіть попри соціокультурну відчуженість від українства, мадярони як носії певних рис у підсвідомості й побуті не могли не зберегти архетипові спадкові українські риси.

2.1. Особливості костюму лемків Закарпаття

Український субетнос, що розташований на крайньому Заході України є лемки. Вони мешкають обабіч Бескид, у районі, крайні межі якого окреслені такими знаними поселеннями, як Перемишль, Кошиця, Попрат, аж включно до витоків Сяну та Ужа на сході.

Етнонім лемки тлумачився різними дослідниками по-різному: передбачали, що він походить від предка-засновника на ім’я Лемко, від особливостей лемківського говору, де досить часто вживається частка лем у значенні лише. Та головне те, що лемки, включаючи потужну лемківську діаспору, з однаковою гордістю вживають щодо себе і етнонім українці, і етнонім русини, і етнонім “лемки”, тлумачачи їх як тотожні назви. Деяка частина лемків, особливо на Закарпатті, нерідко іменують себе місцевою назвою лемаки, а іншу частину, на північ від міста Коросно, –іменуються замішанцями, хоча самі себе вони іменують русинами. [52]. У цьому контексті, очевидно, мова йде про контактну групу лемків з польськими гуралями і формуванням відповідно на цій основі деякої своєрідності цієї підгрупи.

Усіх лемків нині в світі нараховується приблизно 1 млн чоловік. Зокрема, 200 тис. з них – у Північній Америці, приблизно 100 тис. у Польщі, 120 тис. у Словаччині, 60 тис. в Югославії. Але основна їхня частина нині проживає в Україні. Для лемків традиційною є висока духовність, різнобічна мистецька обдарованість, пошанування традицій, пошанування сім'ї, високий рівень національної самосвідомості. Все це виступає супротивагою денаціоналізації лемків. Нині вони об'єднані у численні культурні, громадські, мистецькі та інші товариства, шукають шляхи і напрямки збереження і відновлення своєї самобутньої культури [9, 121].

Взагалі одяг лемкім можно поділити на чоловічий та жіночий одяг а також на на три подібні, але з окремими впливами групи.

Перша група.

До цьої групи можна зарахувати всі села на пограниччі Лемківщини й Бойківщини. Сюди можа віднести всі села Балигородщини, з округою Тісної, надославецькі села з округою Команчі. Тут перехрещується народні мотиви східньо-лемківські із західно-бойківськими. Вони винайшли своєрідний перехідний спосіб орнаментального переходу до мереж кування, накривання горсетів, лейбиків (дехто каже: лайбик), катанок, вишивання сорочок та прикрашання нашивками спідниць та запасок.

Сам покрій сукна чи то фабричного полотна нічим не різниться ві покрою лемківського народного виробництва, крою, шиття, фальшування, вирізування та викінчування менше чи більше мистецьких узорів на на гарній чоловічій чи то жіночій ноші.

До того жіночі каптаники (холерики – горсети, лейбики) схочі покроєм до чоловічого та майже однакового купованою «драбинкою» нашивані (обрамовані).Зокрема лемківські корсетки не є нашивані готовою нашивкою, тільки мережані різнокольоровими нитками або гаптовані в рожу, в`язанку квітів.

Драбинку вата форма нашивок у корсетах слідна в самій Бойківщині та цих селах Лемківщини, саме в цьому проявляються спорідненні однієї та іншої вітки нашого терену.

Своєрідний теж цій групі зв’язування чіпчення голови одруженої жінки та зав’язування хустини під бородою.

До того також і крій парубоцьких льняних або конопляних штанів, ногавок, порток, інший ніж у найдальших лемківських горах.

Жіночий одяг першої групи.

Біла сорочка (з купованого або домашнього кращого полотна, т. зв. чахлих) вишивана на рукавах у ширину 1 цм. При долоні трохи звужена з застрішкою (дірка на гудзик).

Частина саорочки: обшивка (комір) плечі, груди, на плічки напліччя, рукави. Рукави зв’язують запинкою, застіжкою, комір спинають спинкою або пришитим ґудзиком. Сорочка-чахлик довжина яккої тільки до пояса (« по пупець» ). Малі дівчата носять довгі сорочки по коліна. Жінки носять сорочки по коліна яка називається подолок, спілник з домашнього, не вибагливого полотна, отже й конопляного.

Фартух – це спідница котру шили на неділю чи зокрема на свята з купованого сукна. Ця спідниця - літник , для дівчаток перешита з материної спідниці за звичай червоного чи рожевого кольору, для одружених - лілового, зеленого чи білого кольору, для вдовиць чорного – кабат.

Фартухи збирались в дрібенькі зморшки (плісування), збирачки і прикрашують при поясі з мякого полотна обшивкою, з довгим шнурком до запоясування довкола бедер фартуха.

В загальному на цілій Лемківщині плісують дівчата й жінки спідниці в той спосіб,