Чоловічим та жіночим взуттям на Бойківщині були “ходаки” з міцної волової або овечої шкіри. “Ходаки” були добре пристосовані до кліматичних умов регіону. Шкіру намочували у воді, щоб зм’якла, а тоді, пробивши спереду по кілька дірок, стягали вузькою смужкою шкіри, щоб утворювався “пісок” – ходака (перед ходака). Подібно потім стягують зад ходака по п”яту Коли ходака висихав, пробивали у ньому дірки на “волоки”, тобто шнурки, якими коли вдягали ходаку закріплювали взуття до литки. Його обвивали онучами з м’якого зіпраного полотна. Святкові ходаки були “писані”, тобто прикрашені візерунками за допомогою верстата. Спереду, в місце де починаеться пальці, витискали “кривульку”.

Вже ближче до теперішнього часу вдягали чоботи, а давніше вони були як святкове взуття. Сімейне становище дівчини, заміжної жінки, вдови – відображалось в особливостях одягу. Найбільш це яскраво вирізнялось в зачісках. Головних уборах і прикрасах.Як відомо дівчата – бойкині ходили простоволосі, і тому дівочий зачісці приділялось чимала увага. Найбільш поширеним видом дівочої зачіски було розділене посередині (“пробір”, “стежка”) голови волосся, заплетене у дві коси. На будень заплітали просто, а в свято доповнювали коси “заплітками”. Це були косички плетені з червоної і зеленої вовни, довжини приблизно півметра, а шириною 2см. Косички складалися з трьох частин: двох червоних і одної зеленої. Кінці косички були викінченні густими кут асами (китицями). “Заплітки” вплітали в коси і прив’язували в стані до пояса так, що китиці запліток і тороки(“крайники”) пояса творили ззаду, нижче стану, велику китицю. В різних околицях були різноманітні додатки, як, наприклад, спереду підрізали гривки чи збоку відрізали кучер, який звали “мухою”. В селах де не обрізали волосся збоку”мух”, заплітали з обох боків у “дрібниці” та з’єднували їх потім з великою косою. Жінки  заплітали волосся у дві коси, вплітаючи у них шовкові стрічки(“пантлики”).У дівчат і  молодих жінок  коси  спадали на плечі, літні жінки звивали їх навколо голови і  ззаду зав’язув на волосся клали чепець (“чипиць”), до якого ззаду пришито шість чорних шовкових стрічок, і поверх чепця білу хустку, яку зав”я зували під підборіддям. Молоді жінки “молодичалися”.Спідня хустка була червона “мала молодиця”, ії зав’язували ззаду, поверх неї одівали другу  велику  кольорову хустку (“платина”),   яку  зав’язували під  підборіддям. Першу хустку було видно, була вона червоного кольору (малий “кестемен”), друга хустка (великий “кестемен”).У старших жінок дві чорні хустки.Із нашийних та грудних прикрас було намисто (“монисто”, “плетінка”).

Бойки Закарпаття вплітали в косу продірявлені монети або ще любили також ”затикувались”, тобто прикрашали голову квітами. Влітку це були живі квіти, а коли живих бракувало. То брали паперові, що їх самі робили(с. Цвітова над Лімницею), це була новіша форма. Носили хустки полотняні з квітами. З вишивкою. Молоді дівчата у свята носили гладкі червоні. Квітчаті хустки полотняні з вишивкою, до роботи служила біла перкалева. А взимку біла вовняна. “Шальова”. Тобто з тоненького вовняного виробу. Розмірами у 1.5метра хустка вважалась найкращою. Дівчата одягали шалянову квіти хустки без тороків. А молодиці на відданя такіж самі але вже з тороками. Старі баби носили великі вовняні хустки червоного або чорного кольору. Дівчата нав’язували хустки під підборіддя. Коли молода дівчина одружилась то на весіллі змінювалось накриття голови. Жінка накладала “кичку”, тобто круг круг із луб’я чи яблукового пруття. Кичка була обв’язана полотном, щоб обручне тиснув голову. Жінка обмотувала волосся вздовж кички, розподіляючи його рівномірно. Л.Бучинська у творі “Над Лімнецею” лише, що ц жінок волосся було втяте рівно з вухом. Зверху натягали огінок(“чепець”). Цей чепець так одягали, щоб він охоплював всю зачіску, був невеликий, плоский. Денце чіпця було з сітчатої тканини, яку самі дівчата виплітали, а потім вже купували на нього мереживо (“корунку”). Денце було обведене вузьким краєчком із полотна. Майже завжди одна-дві стрічки звисали ззаду. Чепець слугував підкладом під хустку чи рантух. Білу хустку нав’язували так, що два кінці схрещували під підборіддям і зав’язували на потилиці. Отця зав’язка була найскладнішою частиною жіночого вбрання і забирало багато часу. У давніх часах на свята зав’язували рантух, його в’язання було багато складніше. На очінчену голову накладали хустку, невелику і по можливості. Одного кольору – зелену, вишневу чи червону. Тді вже брали дво метровий рушник з тонкого полотна , з тканим узором на краях. Його складали спереду на п’ять і трохи білбше сантиметрів і обвивали ним голову поверх хустки, щоб краєчок її було вмдно на якісь 2 см. Рантухом закривали тімя, його кінець перехрещувалися ззаду а кінці пускались по спині або до переду. В зимку не повязували такого святкового пов’язування а вдягали щось тепліше.Навіть в люті морози повязували голову вовняною хусткою, білого чи чорного кольору.

Невідємна частина бойківського стилю, манері вдягання становили прикраси. Нашийні прикраси виготовляли з бісеру, технікою плетіння («сильванка»), ріше ткання. В плетіння була велика різноманітність назв: «силянка», «гердан», «низали», «очко», «драбинка», «плетінка».

Ґердани робили з досить грубих різноманітних