Розвиток української культури у другій половині ХVII ст.

План

Вступ

В другій половині ХVII ст. на Україну чекали тяжкі випробування. Після смерті Богдана Хмельницького (1657) розпочинаються важкі часи Руїни. До того ж приєднання України до культурно менш розвиненої Московщини, вивезення до Москви найкращих представників української наукової та культурної еліти також справило на культуру негативний вплив. Це значною мірою пояснює відносне уповільнення темпів культурного будівництва на Україні, певний застій у галузі архітектури, образотворчого та декоративно-оздоблювального мистецтва, особливо в порівнянні з бурхливим розквітом українського мистецтва часів “козацького бароко” (ХVIII ст.).

Разом з тим, можна констатувати, що Україна зберігала свій високий культурний потенціал; тези імперської російської історіографії про “переніс культурного центру до Москви” та “культурну пустелю”, яку нібито являла Україна цього часу не відповідають дійсності. “Благотворний вплив” що його нібито справила російська культура на Україну (про що особливо наголошується в радянській історіографії) також є явним перебільшенням. Досить сказати, що коли в Україні існувала розвинена система навчальних закладів у Московії вона ледь-ледь почала формуватися (причому формували її переважно українці). Так, в 1649 р. до Москви було запрошено 30 українських вчених на чолі з Єпіфанієм Славінецьким (1600 – 1675), які вдалися не тільки до організації шкіл, але й до перекладу книжок. Вища ж освіта була запроваджена в Москві тільки в 1664 р. випускником Києво-Могилянського колегіуму Сімеоном Полоцьким (1629 – 1680), який заснував тут греко-латинську школу. В 1685 р. професор Києво-Могилянського колегіуму українець Стефан Яворський реорганізував її в Слов’яно-греко-латинську академію.

Те, що деяким російським історикам вважалося “культурною пустелею” більш спостережливим (й менш упередженим) очевидцям бачилося зовсім інакше. Так, архідиякон Павло Алеппський, що супроводжував Антиохійського патріарха Макарія в поїздці до Москви в 1653 р., проїжджаючи через Україну зазначав, що українці “люди вчені, кохаються в науках та законах, добрі знавці риторики, логіки і усякої філософії...”.

Отже, “культурною пустелею” можна вважати скоріш Московію ніж Україну. Досить зважити хоча б на те, що в 1654 р., в рік фактичного приєднання України до Москви, в Україні було 24 друкарні, а в Московській державі лише дві. Після ж приєднання до Москви ситуація дійсно змінюється. Можна навести лише один факт: у ХVII ст. на території Чернігівського, Городенського і Соснінського повітів одна школа припадала на 746 душ населення, а у 1885 р. на цій же території одна школа припадала на 6730 душ населення. Принципово змінився і зміст роботи цих шкіл: з осередків поширення національної культури і освіти вони перетворилися на засоби масової русифікації та денаціоналізації українського населення.

1. Загальна характеристика соціально-політичного становища та розвитку культури в Україні другої половини ХVII ст.

По смерті Б. Хмельницького його син Юрій Хмельницький, обраний гетьманом, за рішенням старшинської ради був замінений І. Виговським і посланий у Київ завершувати навчання. Тим самим династію Хмельницьких було відсторонено від влади. Порушення принципу спадкового гетьманства породило серед старшини спокусу боротьби за владу. Багато вчених вважають цей факт однією з основних причин руйнації тодішньої української державності.

У внутрішній політиці І. Виговський спочатку виступив за пріоритетну роль шляхти, ігноруючи давні принципи соціальної організації України, засновані на традиціях козацтва. Серйозні зміни вніс він і у зовнішню політику. Невдоволений втручанням російських чиновників у справи України, він починає мирні переговори з Польщею. На початку 1658 р. Виговський дає польському королеві Яну Каземирові згоду на визнання сюзеренітету.

Обурена козацька старшина під керівництвом кошового Я. Барабаша та полтавського полковника М. Пушкаря збирає військо і фактично розпочинає громадянську війну. Гетьман розгромив повстання і жорстоко покарав його учасників. У вересні 1658 р. переговори з Польщею були продовжені, і 16 вересня підписується Гадяцький трактат, згідно з яким Україна як “Руське князівство” входила до Речі Посполитої на правах формально рівного суб’єкта федерації. Українська держава визнавалася у межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Органи влади формувалися за польським зразком. На чолі держави стояв виборний гетьман. Україна могла мати власний суд, військо, скарбницю, але при цьому позбавлялася можливості міжнародних стосунків. Урівнювалися права католицької та православної церков, а в одному з варіантів угоди мова навіть йшла про ліквідацію унії.

Пропольська орієнтація Виговського не знайшла підтримки серед українського народу. А запорожці відкрито готувалися до виступу. В цей час війну проти гетьмана починає Росія.

У 1667 р. Росія і Польща укладають за спиною України Андрусівське перемир’я, яке, порушуючи Березневі статті 1654 р., поділило Україну. У складі Росії залишилася Лівобережна Україна з Києвом, їй повертались Смоленськ і Сіверська земля. Правобережна Україна переходила до Польщі. Запоріжжя перебувало під владою обох держав.

У січні 1681 р. Росія, Туреччина і Крим підписують Бахчисарайську мирну угоду, за якою Лівобережна Україна з Києвом входила до складу Росії, Поділля і частина Київщини залишалася за Туреччиною, а територія між Дніпром і Південним Бугом мала бути нейтральною.

Але у 1686 р. Польща і Росія підписують так званий “Вічний мир”, згідно з яким до складу Московської держави входили Лівобережжя, Київ і Запоріжжя, а до Речі Посполитої – Правобережжя, Галичина, Північна Київщина і Волинь. Туреччина отримувала Поділля, а Південна Київщина і Брацлавщина залишалися нейтральними.

Отже до кінця ХVII ст. Україна втратила свою територіальну неподільність. Непослідовна політика української шляхти і козацької старшини, невпинна боротьба за гетьманську