Національно-визвольна війна українського народу закінчилася фактичною поразкою. Основними її причинам були:

боротьба між окремими старшинськими групами за владу, пріоритет особистих або групових інтересів над державними;

зародковий стан національної державної ідеї;

слабкість центральної влади;

слабкість соціально-економічної політики українських урядів, що врешті-решт зумовило громадянську війну.

Не можна не враховувати й зовнішній фактор – постійні агресії, скеровані на ліквідацію будь-яких виявів самостійності Української держави.

Але разом із тим національно-визвольна війна другої половини ХVII ст. зумовила створення національної Української держави, зміцнивши традиції боротьби проти іноземного, соціального, національного і релігійного гніту, розвинувши в українському народові почуття національної самосвідомості.

Після завершення визвольної війни 1648 – 1654 рр. почався новий період в історії української культури. Зокрема прискорений розвиток виробництва в Україні викликав необхідність поширення освіти. Вона піднялася на досить високий рівень завдяки значній мережі шкіл, які виникли у другій половині ХVII ст. Основними посібниками для навчання дітей грамоти були буквар І. Федорова і граматика М. Смотрицького. Вчителями народних шкіл у переважній більшості були дяки. Центром освіти стає Києво-Могилянський колегіум. Окрім нього, значну роль у розвитку середньої освіти відігравали Чернігівський, Переяславський та Харківській колегіуми. В 1701 р. за указом Петра І Київський колегіум було перетворено на академію. Рівень навчання, яке тривало тут 12 років, не поступався вищим навчальним закладам Західної Європи.

У розвитку науки та просвіти важлива роль належала книгодрукуванню. З давніх часів центрами цієї справи були Львів та Києво-Печерська лавра. Згодом друкарні з’явилися в Новгороді-Сіверському та Чернігові.

У 1674 р. із надр Київського колегіуму вийшов “Синопсис” – короткий нарис історії Росії і України, який тривалий час використовувався як підручник. Цінною пам’яткою української історіографії став “Літопис Самовидця”, де описано події Визвольної війни 1648 – 1654 рр. В подальшому спробами перейти від літописання до історичної науки були твори Г. Граб’янки, С. Величка, П. Симоновського, В. Рубана.

Видатний внесок у розвиток науки зробили Д. Самойлович (медицина), Л. Магницький (математика), О. Шафонський (епідеміологія) та багато інших.

Філософську думку другої половини ХVII ст. представляли вчені Київської академії Й. Горбацький – ігумен Михайлівського золотоверхого монастиря, І. Гізель – ректор академії, С. Яворський – поет і церковний діяч.

Усна народна творчість існувала у найрізноманітніших формах – піснях, думах, казках, легендах тощо. В історичних піснях і думах оспівувалася героїчна боротьба народу в роки Визвольної війни та численних селянських повстань.

Українська література цього періоду відчувала значний вплив європейського Просвітництва й гуманізму. Розквіт українського шкільного театру, який припадає на цей період, пов’язаний передусім з діяльністю Київського колегіуму, а потім академії. В Україні широко розповсюдився і інший різновид театрального мистецтва – театр ляльок (вертеп). Він мав велике значення для розвитку української мови.

Поряд із визначними здобутками, в українській культурі спостерігалися і негативні явища, пов’язані насамперед з тиском Російської державної машини, який повною мірою змогла відчути Україна в цей період. Москва прагнула повністю підкорити Україну, поступово знищуючи ознаки української автономії. Це виявилося, насамперед, в прагненні приєднати і асимілювати українську православну церкву, що традиційно була оплотом української духовності і культури. Коли в 1684 р. помер київський митрополит Йосип Тукальський, Москва доручила Самойловичеві наставити на митрополію таку людину, яка би прийняла посвяту від московського патріарха і тим би визнала його владу над собою. Українське духовенство виставило кандидатуру Барановича, а Самойлович висунув свого свояка Гедеона. Московський патріарх висвятив на митрополита Гедеона Четвертинського, з того часу українська церква перейшла під начало московської і втратила свою автономію. Разом з церквою московський уряд взяв під свою опіку українську освіту, школи та письменство.

2. Вплив української України на культурний розвиток Російської держави

Говорячи про рівень культури в Московській державі у ХVII ст. більшість російських авторів вимушені були оцінювати його досить песимістично. “Церковний фанатизм, ворожість до науки, впертий застій, моральне здичавіння і затятість” – характеристика цього періоду в “Історії російської літератури” О. Пипіна. І річ не в тому, що у Московії не було освічених людей, такі люди були (хоч і небагато), але не було культурного середовища. Тим-то, зауважує Пипін, після приєднання України до Росії “в Москві нарешті зрозуміли, що для книжної справи потрібні справді вчені люди; в себе вдома таких людей не було, їх стали запрошувати з Києва”.

У ХVII ст., після створення киянином Є. Славинецьким першої школи в Москві почався активний вплив вихідців з Києво-Могилянської академії на російську культуру. Могутній потік освічених людей плини з України до Росії з другої половини ХVII ст. І серед них такі мислителі першої величини, як С. Полоцький, Д. Ростоцький, або Туптало (1651 – 1709), С. Яворський та ін. Саме вони розпочали процес активної розбудови самобутньої російської культури, яка вже на початок ХІХ ст. засяяла іменами О. С. Пушкіна, О. М. Радищева, М. І. Новикова та ін. Українець С. Чижевський, вчитель латини, поставив в Москві “Комедію про Давида та Голіафа”, вчив комедійній справі 80 чоловік “різного чину”, започаткувавши тим самим в Росії театр.

Знайомство з українською культурою зумовило прогрес у багатьох сферах життя Московської держави: у друкарській справі (московські друкарі вперше почали “розривати” суцільний текст на окремі слова, нумерувати кожну сторінку, вживати знак переносу слів – дефіс), у будівництві, в галузі дипломатії, освіти тощо. Особливо хотілося б сказати про стан справ у філософській сфері. В документах Синоду ми натрапляємо на такі розпорядження: “У славено-латинських московських школах