Упередженість Москви проти киян – цей чинник, попри всі приголомшливі успіхи української культури в Московії, виявився не останнім в швидкому зростанні українофобських настроїв (насамперед у правлячих колах Московської держави). “Київська наука, - писав Пипін, була в Москві справою нечуваною й тому справляла різні враження: одні ставилися до неї з повним співчуттям і бажали їхати до самого Києва для більш широкої освіти; інші, вірні старим звичаям, запідозрювали в ній щось зловісне і небезпечне”.

Українські “новації”, особливо у богословсько-філософських текстах, починають витлумачуватись як “єресь”. Дійшло до того, що патріарх Іоаким почав забороняти книжки українських авторів, оскільки вони “несходны с книгами московскими” (було заборонено твори Л. Барановича, І. Галятовського, а книгу К. Ставровецького “Учительне Євангеліє” було заборонено як “єретичну” ще раніше – в 1627 р.).

При цьому російські царі добре розуміли значення України для самого існування Російської імперії. Досить красномовно це висловив Олександр ІІ, даючи згоду на зведення у Києві пам’ятника Богдану Хмельницькому – людині, яка “повернула російському народу Київську святиню, яка врятувала напевно православ’я на берегах Дніпра й поклала наріжний камінь у нинішню державну будівлю всієї Росії”.

Беззастережно приймаючи культурний внесок України до імперського загалу, царат робив усе, щоб “денаціоналізувати” цей внесок, надати йому характер загальноросійського й, отже, “денаціоналізувати” саму Україну, її народ. Така позиція є типово імперською. Так само чинила свого часу й Римська імперія, привласнюючи здобутки еллінської культури (Вергілієва “Енеїда”, до речі, виводячи родовід римлян від троянця Енея, тим самим провадила ідею більшої давності римської культури відносно еллінської, відтак по-своєму випереджаючи російсько-імперську “теорію” “старшого брата”).

3. Ідеї Просвітництва в українській культурі у другій половині ХVII ст. Києво-Могилянська академія

Просвітництво в Україні формувалося як ідеологія становлення капіталізму і було спрямоване проти феодальних відносин. Встановлення нового суспільного ладу пов’язувалося з проведенням реформ, зокрема в галузі освіти, розкріпаченням людини, піднесенням національної самосвідомості.

Важливу роль у розвитку науки і культури відіграла Києво-Могилянська академія. Водночас вона стала провідним центром філософської думки в Україні у другій половині ХVII ст. 1631 р. П. Могила відкрив вищу Лаврську школу, яка після злиття з Київською братською школою 1632 р. перетворилася на Київську колегію. Надання їй прав і титулу “Академія” відбулося 1694 р., вдруге підтверджене 1701 р.

За короткий час Києво-Могилянська академія стала навчальним закладом європейського типу, міжнародним освітнім центром. Молодь не лише України, а й зарубіжних країн йшла до Києва “по науку”. Своїм важливим завданням вчені академії вважали залучення якомога ширших верств до навчання. Адже освіта – запорука розкріпачення особистості й суспільного прогресу. В академії навчалися діти всіх суспільних станів.

Різнобічна освіта досягалася вивченням багатьох мов, серед яких важливе значення надавалося українській. Це сприяло піднесенню самосвідомості українського народу. Велика увага приділялася поетиці, риториці, світовій літературі, філософії, богослов’ю. В академії викладались історія, географія, математика, фізика, астрономія, музика, архітектура, економіка, медицина тощо. Були закладені основи нової української літератури і мови, формувалась київська поетична школа, вітчизняна професійна філософія, йшло становлення природничих наук. В академії був започаткований перший в Україні театр.

Чимало випускників академії стали відомими істориками, медиками, діячами мистецтва й працювали не лише в різних куточках України але й Росії, Білорусії, Молдавії, Сербії та ін. Вони були справжніми просвітниками, встановлюючи культурні контакти різних народів.

У поширенні філософських просвітницьких ідей видатну роль відіграли професори академії. Філософський курс у цьому навчальному закладі був досить змістовний. Він включав раціональну (діалектику і логіку), моральну (етику) і натуральну філософію. Остання поділялася на фізику, математику і метафізику. Проблеми, природи, космогонії, фізіології, психології також перебували в центрі уваги.

Українські просвітники широко використовували набутий досвід, наукові надбання, нові досягнення філософії та природознавства. Філософські концепції Нового часу, зокрема Коперніка, Бруно, Галілея, Декарта, Спінози, картезіанців посіли значне місце в курсах багатьох викладачів академії.

Особливий інтерес становлять натурфілософські курси І. Гізеля, С. Яворського, Й. Кроковського, М. Козачинського, С. Кулябки. Ці вчені прагнули створити умови для формування у вихованців академії самостійного раціонального філософського мислення. У своїх курсах вони використовували філософську спадщину античності, зокрема Аристотеля, Платона, вчення пізньої схоластики. В курсах Гізеля та Яворського досить помітне звільнення аристотелева вчення від схоластичної інтерпретації.

Інокентій Гізель (1600 – 1683) – просвітник, церковний діяч, історик, філософ. Народився в німецькій реформаторській сім’ї у Польській Прусії. Освіту здобув у Києво-Могилянській колегії, де прослухав курс філософії, прочитаний Кононовичем-Горбацьким. Як один із найздібніших учнів був посланий П. Могилою на навчання за кордон. В 1645 р. обраний професором, а наступного року – ректором Києво-Могилянської академії. З 1656 р. до кінця життя І. Гізель – архімандрит Києво-Печерської лаври і управитель Лаврської друкарні. Його вважали найосвіченішим діячем культури України ХVII ст. Наступник Гізеля на посаді ректора академії Л. Баранович висловився про нього так: “Без лестощів скажу... що крім пречесності твоєї, нема в нас другого... Аристотеля”.

Як блискучий дипломат І. Гізель неодноразово виїжджав з посольством до царя Олексія Михайловича. Активну участь брав у виданні