У вирішенні проблеми ставлення Бога до світу Гізель стояв на деїстичних позиціях. Він обстоював єдність і однорідність матерії всіх природних тіл, земної і небесної матерії. Різноманітні речі у своїй основі мають єдину за видом матерію, яка не з’являється і не зникає, а постійно зберігається в своїй кількості, переходячи з одного тіла в інше як основа взаємного перетворення.

У своєму філософському курсі І. Гізель розглядав також проблеми руху, місця, простору і часу. Рух – це різноманітні зміни, які є універсальними, невіддільними від матеріальних речей. З позицій деїзму він вирішував питання про закони природи: Бог виконав свою функцію першодвигуна, першопричини, а далі природа розвивалася за своїми об’єктивними законами.

Гуманізмом сповнені міркування Гізеля про людські гріхи і провини. Він вважав, що не є гріхом людини порушення нею моральних правил і звичаїв, які суперечать розуму. Наприклад, люди важкої фізичної праці повинні звільнятися від посту, а ті, які під страхом голоду здійснюють крадіжку, можуть бути виправдані.

Висунуті І. Гізелем принципи раціональної моралі є прикладом боротьби із середньовічною схоластикою за утвердження реального земного життя людини, особистості і гідності.

Стефан Яворський (1658 – 1722) посідає гідне місце у плеяді просвітників Києво-Могилянської академії. Письменник, церковний і політичний діяч, філософ. Народився С. Яворський (у миру Сімеон Іванович) у містечку Яворові на Галичині у православній сім’ї. Отримав освіту в Києво-Могилянській академії. У 1684 р. він виїхав з Києва і продовжував навчання у Львові, Любліні, Познані, Вільні, де прийняв уніатство. Повернувшись з-за кордону, Яворський відмовився від уніатства, прийняв чернецтво під ім’ям Стефана. Витримавши іспит перед професорами Київської академії, декілька років викладав тут риторику, поетику, філософію і богослов’я, був префектом академії. Ще за кордоном він почав писати вірші українською, латинською, польською та російською мовами, за що отримав звання “лавроносного поета”. Пізніше писав панегірики Петру І.

У 1697 р. Яворський на запрошення Петра І відбув до Росії. Там він був митрополитом, екзархом, обіймав посаду протектора Слов’яно-греко-латинської академії у Москві, де реформував навчальний процес на зразок Києво-Могилянської академії та західноєвропейських університетів. При академії заснував театр. Він підтримував реформи Петра І, але рішуче виступав проти підпорядкування церкви світським властям, стверджуючи пріоритет церкви над світською владою в політичних справах.

Філософські погляди С. Яворського дістали відображення в курсі “Філософські змагання”, який він читав у Київській академії. Курс складався з трьох частин: логіки, фізики та метафізики. Маючи теологічну спрямованість, він водночас містив багато нових положень та ідей, які відповідали тогочасним поглядам.

На натурфілософському курсі С. Яворського, незважаючи на його загальну теїстичну концепцію про створення світу Богом, позначився вплив пантеїстичного ототожнення Бога з природою. Мислитель вважав, що матерія ніким не створена і не знищувана. Вона є справжньою причиною форми та її поєднання. Вона існує незалежно від Бога; діяльна, активна, постійно перебуває в русі, який має чотири види: народження і загибель, зростання і зменшення, зміна якості, просторове переміщення. Розглядаючи проблему зміни речей, мислитель використовував не просто поняття “заперечення”, а “заперечення заперечення”, хоча до висновку про його загальну закономірність не дійшов. Його діалектичні здогадки особливо відчутні при вирішенні питання про рух і спокій, їх суперечливість.

Проблему співвідношення філософії і теології Яворський розглядав з позиції визнання подвійної істини, цим самим визнаючи за філософією самостійність. Не заперечуючи ролі й значення розуму людини, С. Яворський не допускав втручання останнього в віру. Найвищою мудрістю він вважав теологію.

Висновки

У 1648 – 1654 рр. в Україні під проводом Богдана Хмельницького відбулася Визвольна війна проти польського поневолення. Вона стала переломним моментом в житті українського народу, істотно змінила характер політичних відносин на Сході Європи. У другій половині ХVII ст. сформувалася козацька держава. Народні маси здобули волю й громадянські права. Хоча ні за Хмельницького, ні пізніше не сталося об’єднання всіх українських земель і не було здобуто повної самостійності.

На Лівобережжі інтенсивно формувалися капіталістичні відносини, які накладали відбиток і на духовне життя українського народу, його культуру. Суспільно-політичне та економічне життя України вимагало освічених людей, розвитку шкіл, бібліотек, широких культурно-освітніх зв’язків з іншими країнами. Українська культура завдяки своєму високому потенціалу могла протистояти як полонізації, так і російському наступові та значною мірою впливати на духовне життя Московщини.

Що ж до конкретних змін, які відбулися в розвитку української культури у другій половині ХVII ст. то серед них можна насамперед виділити наступні:

1. Внаслідок несприятливої суспільно-політичної ситуації у другій половині ХVII ст. спостерігається відносне уповільнення темпів розвитку української культури. Певний застій спостерігається, зокрема, у таких галузях мистецтва як архітектура, образотворче мистецтво.

2. Внаслідок приєднання до Росії відбувається взаємопроникнення двох культур. Радянська історіографія традиційно наголошувала на благотворному впливі російської культури на український народ, однак, об’єктивно підходячи до цього питання, слід зазначити, що культура Московщини того періоду була значно менш розвиненою ніж культура України. І в цей час активно спостерігається якраз зворотній вплив – вплив української культури на російську. Багато визначних діячів культури виїхали до Москви і плідно працювали там, збагачуючи російську культуру досягненнями української та тісно пов’язаної з нею західноєвропейської культурної традиції; українці зробили значний внесок у розвиток російського