Старовинна сюїта
Старовинна сюїта представлена в творчості композиторів першої половини XVIII століття — перш за все Баха, Генделя. Особливості старовинної сюїти полягають у тому, що вона цілком (або майже цілком) складається з танців, кожен з яких викладається в старовинній двочастиній (зрідка в старовинній сонатній) формі і всі частини сюїти пишуться в одній тональності. Контрастування частин сюїти визначається відмінністю самих танців, їх темпу, метра і інших властивостей.
У старовинну сюїту звичайно входили чотири основні (обов'язкових) танці в наступному порядку:
Алеманда («німецький») — статично-серйозний, помірно-повільний дводольний танець-хід хороводу.
Куранта (італійське слово corrente— текучо) — жвавіший тридольний сольний танець (виконувалася куранта звичайно парою танцюристів).
Сарабанда—танець іспанського походження, відомий з ХVІ століття і став в XVII столітті урочистим придворним танцем в різних країнах Європи. Існували різні види сарабанд, зокрема, повільний і швидкий. У Баха і Генделя - це повільний тридольний танець. Для ритму сарабанди характерна зупинка на другій долі такту. 3устрічаються сарабанди лірично проникливі, стримано скорботні та інші, але їм завжди властива величність. Жанрові риси сарабанди використовувалися багатьма композиторами, зокрема, як засіб створення похмуро-патетичного образу. Таким є початок увертюри «Егмонт» Бетховена, така ж тема його «32-х варіацій» c-moll. Близька до сарабанди відома «Мелодія» Глюка — танець сумуючої тіні з опери «Орфей». У характері сарабанди витримані траурний середній епізод з фіналу Сьомої симфонії Шостаковича, повільна частина його Другого фортепіанного концерту, а також його Прелюдія C-dur з ор.87.
Жига — швидкий танець ірландського походження. Для цього танцю дуже характерна тридольність рухи. Для жиги звичайно властивий фугований виклад. У деяких відносинах жига з сюїти є попередницею фіналу класичного сюїтного циклу.
З сказаного видно, що послідовність частин старовинної сюїти заснований на періодичному чергуванні спокійнішого, повільнішого і жвавішого, швидшого руху при послідовному посиленні темпових контрастів: за помірно повільним танцем слідує помірно швидкий, далі — повільний і, нарешті, швидкий.
У більшості старовинних сюїт між сарабандою і жигой звичайно вставлялися ті або інші з «необов'язкових» (не основних) для старовинної сюїти танців: менует, гавот, бурре, паспьє, полонез та ін. Крім того, іноді в сюїту вводилася п'єса нетанцювального характеру, наприклад арія, рондо, скерцо, а також вступна п'єса перед аллемандой (прелюдія, увертюра і т. п.). В деяких випадках в старовинній сюїті зустрічаються підряд два однойменні танці (з можливим повторенням першого з них), наприклад два менуети або два гавот. Нарешті, іноді за танцем (найчастіше за сарабандою) слідувала орнаментальна варіація на цей танець. В цілому старовинна сюїта, що містила п'єси досить різного характеру, могла відображати досить широкий круг життєвих явищ, але не стільки в їх взаємодії і розвитку, скільки в простому зіставленні.
Кращими зразками старовинної сюїти є сюїти Баха: французькі і англійські сюїти для клавіру, оркестрові сюїти, сюїти для скрипки і для віолончелі, партити (італійська назва сюїти).
Нова сюїта
У XIX столітті виникає нова сюїта, істотно відмінна від старовинної своїм змістом і композиційними рисами. У зв'язку з характерною для музики XIX століття програмністю, з прагненням до більшої конкретності музичних образів нова сюїта нерідко об'єднується програмним задумом. Ряд сюїт виникає на основі музики до сценічних творів (операм, балетам, драматичним спектаклям), а в XX столітті і на основі музики до кінофільмів. Характер сюїт стає різноманітнішим: казково-фантастичні картини в «Шехеразаді» Римського-Корсакова, портретні зарисовки в «Силуетах» Аренського, картини природи, жанрові і народно-казкові епізоди в сюїті «Пер Гюнт» Гріга.
Зміст нової сюїти розкривається шляхом зіставлення контрастуючих між собою частин, що охоплюють значно ширший, ніж в старовинній сюїті, круг жанрів. Танець займає в новій сюїті досить велике місце; при цьому використовуються і такі танці, які в XVIII столітті ще не придбали розповсюдження, наприклад вальс. Проте роль танцю в новій сюїті все ж таки значно менша, ніж в старовинній, бо в новій сюїті величезне розповсюдження мали численні інші жанри — марш, елегія, ноктюрн, скерцо, романс і т.д. Крім того, назви частин сюїти дуже часто не зводяться до позначення жанру п'єси, а можуть бути найрізноманітнішими, наприклад «Гра звуків», «Сни дитини» (Друга оркестрова сюїта Чайковського), «Діалог» - (Третя сюїта Аренського). Істотною відмінністю нової сюїти від старовинної є також те, що її частини можуть писатися в різних тональностях. Тональні зіставлення виявляються новими важливими чинником контрастування частин, якого не знала старовинна сюїта. Звичайно в сюїті є головна тональність, в якій пишуться щонайменше дві крайні частини — перша і остання. Але деякі сюїти закінчуються не в тій тональності, в якій починаються. У тісному зв'язку знаходиться і те, що і форма частин нової сюїти, на відміну від старовинної, вельми різноманітна: зустрічаються не тільки прості форми, але і складна тричастинна, рондо, тема з варіаціями, сонатна форма, рондо-соната. Нарешті, різним може бути і число частин нової сюїти — від трьох до десяти і більш. Композитори-класики XIX століття використовували жанр сюїти різноманітне. Деякі сюїти (наприклад, «Шехеразада» Римського-Корсакова, до певної міри — «Молдавська сюїта» Пейко) наближаються по своїх масштабах або по співвідношенню мотивних зв'язків частин до сонатно-симфонічного циклу.
В музиці XX сторіччя композиторів з’явилась думка про трансформацію і радикальне оновлення образної сфери сучасного мистецтва. Програмний жанр, як проміжний між чистими і синтетичними жанрами, напрочуд гнучко і багатогранно віддзеркалив ті бурхливі і неоднозначні процеси, які відбуваються в музиці буквально на наших очах. Програмний жанр отримує ряд додаткових розгалужень,
