видів діяльності та її результатів (М. С. Каган), або як творчий зміст діяльності (М. С. Злобін), або як спосіб діяльності, її технології (Е.С.Маркарян, частково В.Є.Давидович та Ю.А.Жданов), або як суспільна практика чи сутнісні сили людини тощо. Культура, за визначенням В. П. Іванова, є насамперед реальністю людського світу і буття, причому такою, що і створена людиною, і в якій вона живе, утверджуючи себе у всій повноті своїх сил і здібностей. Є.К.Бистрицький розглядає культуру як природну характеристику буття людини, її суспільної сутності, що задає реальну міру самовизначення людини у світі і є реальною передумовою становлення людської індивідуальності.
Заслуговує на увагу також підхід П.Ф.Йолона, С.Б.Кримського, Б.О.Парахонського, які розглядають світ культури крізь призму раціональності не тільки як теоретичне мислення, а й як ширший понятійний простір, зокрема поняття буденної мови в контексті всього багатоманіття суспільної практики, раціональності, що знайшла своє відображення в категоріях науки й культури. Такий підхід, що його можна назвати онтологічним, на наш погляд, є вельми продуктивним для розвитку загальної теорії культури, тобто культурології, що осмислює різноманітний світ культури в найзагальніших поняттях і категоріях.
Розмаїття концептуальних підходів переконливо свідчить, що універсального визначення культури немає, та й навряд чи воно можливе. Культура завжди закріплює в предметній чи суб'єктивно-особистісній формі особливості матеріального і духовного життя тієї чи тієї епохи, того чи того народу. З дещо романтичного образу культури як вищого рівня життя на Землі, що виник водночас із людиною і розвинувся разом з нею внаслідок її власної діяльності, випливає погляд на культуру як на специфічний вид життєдіяльності, а не лише на матеріальне чи духовне виробництво самі по собі. Ось цей «невловимий» специфічний вид життєдіяльності, що його В.І. Вернадський свого часу назвав ноосферою, дедалі частіше проголошується істинною метою культуротворчості. Причому цементуючою силою цього культурного прошарку земної оболонки є сила гуманістичних духовних цінностей, прагнення до яких підносить людину, звеличує її у власних очах.
Види, структура, закономірності культуротворчості
Дослідники наукової, художньої та технічної творчості неодноразово зазначали, що творчо орієнтована особистість стикаючись Із певною проблемою, переживає якийсь внутрішній поштовх, мобілізацію не тільки всіх своїх інтелектуальних а й біологічних ресурсів. Творче піднесення – це не просто раптове осяяння, а й особливий спосіб самоорганізації особистості для якої немає нічого важливішого за її творчість У будь-якому витворі рук та розуму виявляються певний глибокий внутрішній порядок, інтегрованість, що зумовлені, з одного боку більш-менш усталеним соціальним каноном, а з іншого – індивідуальністю автора.
Що яскравішою є ця індивідуальність, то неповторнішим стає творчий почерк майстра, своєріднішими його стиль і колорит. Творча особистість за будь-яких умов та обставин залишається сама собою, і тільки завдяки цій якості вона здатна піднестися над буденними обставинами буття до справжніх вершин майстерності, створити шедеври такої сили і значущості, що залишаються неперевершеним взірцем для всіх наступних поколінь. Взагалі кожна особистість здатна бачити і витворювати нове, оскільки кожна людина у її відокремленості є новою І неповторною. Кожна особистість незамінна «Незамінних людей немає» – то був девіз чиновника-бюрократа сталінської доби, що вбачав у людині не особистість а простого виконавця чужої волі, якогось гвинтика суспільного механізму, що посідає певне місце в ієрархії суспільних відносин, причому таке, на яке в будь-який час можна поставити іншого виконавця без видимої втрати для загальної справи.
Світ особистості незмірно ширший за будь-яку механічну сукупність тих чи інших якостей, він охоплює все багатство її душі та її відносин у світі культури. У своїй творчості вона має неодмінно відступити від якихось усталених стереотипів і норм, від чогось загальновідомого й загальноприйнятого. Зосереджуючи в собі неповторні можливості активного осмислення дійсності, творча особистість збільшує надбання людської культури. Проте закономірність і особливість культуротворчого процесу полягає в тому, що як продукт творення індивідуальної особистості за її оригінальним, неповторним задумом і втіленням у матеріалі нове стає культурної цінністю лише за умови набуття ним загального соціокультурного значення.
Отже, продукт творіння відокремлюється від творця і живе своїм самостійним життям в ієрархії культурних цінностей. Якщо такого злиття оригінального, індивідуального та неповторного із усталеним, загальним та типізованим не відбувається, творіння зникає безслідно разом з його творцем, немов повітряний замок.
Творчість являє собою процес, зворотний соціалізації. Якщо у процесу соціалізації особистість вбирає у себе багатства світу культури і трансформує їх у власний світ, то в процесі своєї творчості вона реалізує особисті потенції такої сили і значення, що вони збагачують світ культури, впливають на розум, почуття та емоції інших людей. В обох випадках – і у процесі соціалізації, і у процесі творчості – необхідне соціокультурне оточення. У першому випадку людина соціалізується завдяки творчості інших людей, у тому числі й тих, кого вже давно немає, а у другому – творить заради інших, зокрема й тих, кого ще немає – заради прийдешніх поколінь. У цьому полягає головна закономірність культуротворчості й розвитку культури в цілому. В культурі коріниться становлення і розвиток особистості, а в особистості, реалізації творчих задумів і потенцій – становлення й розвиток самої культури.
Щодо видів творчості та її структури, то вони якнайтісніше пов'язані з видами та структурою людської діяльності і досліджуються спеціальними дисциплінами, які стосуються художньої, наукової, технічної чи будь-якої іншої людської діяльності. У загальному культурологічному аспекті виокремлюються, як правило, два види творчого процесу: прямий та опосередкований. У межах прямого творчого процесу людина