Відродження - це епоха розквіту художньої культури, зародження гуманізму як світської культури, епоха реформації та контрреформації, заміни геоцентричної системи геліоцентричною, епоха великих географічних відкриттів.

Розквіт художньої культури набуває небувалого розквіту, перетворивши мистецтво на центр духовного життя суспільства.

В епоху Відродження зароджується нова течія суспільного життя - гуманізм. Гуманізм у загальному розумінні означає прагнення до людяності, до створення гідних людини умов життя. Цей термін, що був запроваджений італійськими гуманістами, які, у свою чергу, запозичили його у римського мислителя І ст. Ціцерона, буквально означає “людяність”. Однак зростання особистісного начала в суспільному та культурному житті зумовило винекнення у гуманізмі нового напряму, який сповідував інші моральні критерії, а саме благо окремої людини, благо особистості.

Важливою вимогою гуманістів була вимога свободи від засилля церкви, від її планування в економічному, політичному, і духовному житті. Вони виступали також за свободу розуму, яка б давала можливість людині без перешкод розвивати свої здібності і творчі сили. В центрі їх уваги була вільна від феодально-церковних пут людина.

Таким чином гуманісти сформували нову концепцію людини. Якщо церковна ідеологія усім можливим принижувала людину, підкреслювала думку про те, що вона слабка, то гуманісти прославляли людську особистість, виражали віру в її безмежні можливості і творчі потенції.

Охоплені язичницькою стихією, гуманісти реабілітують чуттєву природу людини, прославляють радості людського буття. Вони вірять у те, що людина від природи наділена такими якостями, які утримують її від усього злого, негативного і порочного; людина не потребує зовнішнього обмеження, вона володіє внутрішньою гармонією і мірою.

Гуманісти виступають проти принципу авторитарності мислення. Вірі в авторитет вони протиставляють необмежену силу розуму, досвід, споглядання, критичне мислення. Вони впевнені у могутності знання. Прагнення до накопичення знань - одна з характерних рис гуманістів.

Саме в цей час виникла і поширилася реформація - релігійне оновлення, спрямоване проти релігійної церкви. Воно вимагало спрощення релігійних обрядів, заперечували роль релігійних ієрархів, як посередників між людьми і Богом, відкидало монашество як релігійний інститут. Творець німецької реформації Мартін Лютер (1483-1546) проголосив працю богоугодною справою та осудив неробство, наголошуючи на тому, що в праці людина схожа до творця всього. Протистантизм - засудив пияцтво та розпусту, через які втрачались здобутки праці, добробут людини був свідченням її богоугодної поведінки. Бідність стала вадою ( якщо ти бідний, то ведеш не богоугодне життя ), багацтво вважалось чеснотою.

Справді революційним щодо усвідомлення людини в світі, в системі “людина - природа – Бог” було геліоцентричне вчення М.Коперника (1473-1543). До цього головним вважалося відношення людина і Бог. Земля - центр Всесвіту, людина- вінець творіння. Отже, весь світ Бог творив для людини. Геоцентрична система грунтувалась на теології (вчення про мету, доцільність, згідно з якими все для чогось призначене, має свою ціль ).

Все що відбувається у світі, набуває смислового значення крізь призму відношення людини і Бога. І раптом усе це було піддано сумніву. Земля прголошувалася однією з планет, а Сонце однією з зірок, навколо яких є свої планети. Тоді виходило, що не для людини призначений увесь цей світ і його не сможна інтерпретувати в межах спілкування людини з Богом. У концепції Коперника світ набув рис об’єктивності, незалежності від волі і бажань людини. Геліоцентрична система змінила уявлення і про Бога. Він все більше мислиться як всесвітній розум, а не Бог, який на кожному кроці турбується про людину.

Мандрівники, мореплавці дали чітке уявлення про Землю як обмежену кулбю.

У бородьбі з реформацією і поширенням нових ідей католитцька цереква вдалась до контрреформації. Був створений орден єзуїтів, який через суди інквізиції, намагався зупинити поширення ідей, на погляд церкви, суперечать Св. Письму. Чи не в перше в історії людей судине за моральні вчинки, а за наукові ідеї.

Але не зважаючи на всі зусилля церкви зупинити розвиток науки, світської культури, ренесанський світогляд був оптимістичним, якщо і він бачив протиріччя буття, то вважав їх вирішувальними, не небезпечними для людини і суспільного розвитку.

1.2. Естетика Відродження.

Естетика Відродження не представляла собою абсолютно однорідного явища. Тут були різні течії, які часто зіштовхувалися одна з одною. Сама культура ренесансу перенесла ряд етапів. Відповідно змінювалися естетичні уявлення, поняття, теорії.

Зазвичай виділяють такі етапи в розвитку культури Ренесансу:

-раннє Відродження (Петрарка, Бокаччо, Альбєрті, Донателло, Гіберті, Мазаччо та ін.).

-високе Відродження (Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель, Француа Рабле, Еразм Роттердамський та ін.).

-пізнє Відродження, коли настає криза гуманізму (Шекспір,Сервантес).

Естетика разом із філософією вивільняється з теологічного полону і стають світськими. Але мало того ренесансна естетика покидає своє матеріалістичне філософське лоно, перебазувавшись повністю в теорію окремих мистецтв.

Перш за все новизною в дану епоху стає надмірно енергетичне висування краси і при цьому чутєвої краси. Бог створив світ, але як цей світ прекрасний, як багато краси в людському житті і в людському тілі, в живому вираженні людського обличчя і в гармонії людського тіла! Далі йдуть постійні ренесансні похвали гідності, самостійності і краси самого художника. Він ніби сам творить справу божу і по волі самого Бога. Але ті ж самі теоретики, що вихваляли слухняність і смирення художника, розповідають про те,