Мистецтво в першу чергу це наслідування прекрасної природи, втіленої у людині чи тварині або інших об’єктах. Але попри прекрасне художник може зображувати також возвеличене, смішне, трагічне, страшне, негідне і навіть просто огидне. Леонардо радить своїм учням невтомно займатися змальовуванням предметів природи, щоб їх очі привикли до правил виведення характарних деталей. Але копіювання тільки частина роботи художника. Його творча діяльність коріниться на уяві, на оригінальнсму видінні. Створена художником краса відносна, різноманітна для різних тіл і умов. Щоб знайти красу у зображуваному, треба мати уявлення про неї. І таке уявлення є кожної людини. Тому художник повинен прислухатися до думки кожного глядача без виключення і, якщо критика покажеться йому справедливою, покращики свій твір.

Таким чином мистецтво пізнається через розум, а оскільки розум може оцінювати як прекрасне самі різні речі, то критерій краси не кількість, а якість, “які є краса творів і природи і прикраса світу”. Краса є як гармонійна пропорційність, як досконаля форма.

Взагалі Леонардо звільнив мистецтво від метафізично-спекулятивної доктрини. Цей розрив із старими методами і старими поняттями - оригінальне і значне в естетиці Леонардо.

Мікеланджело (1475-1564)

Особистісно-матеріальна естетика Ренесаесу, що яскраво виражена в творчості Боттічеллі і Леонардо, досягає у Мікеланджело настільки інтинсивно виражених форм, що таку естетику з повним правом можна називати колосально напруженою і навіть космічною. З іншої сторони, однак, цей особистісно-матеріальний космізм, на якому базувався весь Ренесанс, цей напружений космізм Мікеланджело досягає степені інтенсивного трагізму.

Людський суб’єкт вже з початку самої творчості Мікеланджело трактується в тонах невпевнених, слабких і далеких від усякого титанізму. Це можна спостерігати на прикладі його раннього рельєфу “Мадонна біля драбини”(бл.1491). Вже тут Мікеланджело вкладає новий зміст в традиційний образ Марії. Він трактує Марію як провидицю своєї тяжкої долі. Вона годує немовля і в той же час заглиблена у тяжку думу про те, що очікує її сина.

Єдина фігура, де можна побачити героїчний титанізм у Мікеланджело, - це “Давид” (1501-1504). “Він стоїть спокійно, впевнений у своїй правоті і в наближенні перемоги. У нього непропорційно великі кінцівки і тяжка голова. Чим підкреслений юнацький харкктер тілобудови. Прекрасне мужнє обличчя відмічене знаком незвичайної благородності. Могутній торс і чудово змодельовані руки і ноги не тільки виражають фізичну міцність, але й підкреслюють силу духу”.

Найвідомішим твором майстера є фреска “Страшний суд” (1535-1541). Тут Мікеланджело зображує не сцену суду, коли “цар слави” розділив усіх воскреслих на грішників і праведників, а той момент, який йому безпосередньо передує: “Христос, що підняв у грозному жесті праву руку, скоріше схожий на Зевса Громовержця, ніж на християнського Бога. Тут ангелів не відрізнити відсвятих, грішників від праведників, чоловіків від жінок. Всіх їх об’єднує один потік руху, всі вони звиваються і корчаться від заволодівшого ними страху і жаху. Цьому руху наданий обертаючий характар. У глядача не залишається сумніву; з’язками могутніх по своїй будові тіл управляє якась вища їх сила, якій вони не можуть протистояти”.

Спираючись на ізольовану людську особистість, Мікеланджело на відміну від Леонардо не приходить до розпаду самої цієї особистості на окремі і не зв’язані між собою беззмістовні частини. Трагедія світогляду, в основі якого лежить особистісно-матеріальна естетика, усвідомлюєть ним набагато гливше, ніж це боло у Леонардо. Ця трагедія у Мікеланджело приймає космічні розміри. Якщо, на думку Леонардо, в естетиці якого момент матеріальний часто майже повністю поглинає особистісний момент, людське тіло з радістю розпадається на зіставні його елементи, і розтворюють у матеріальому космосі, так, що справа тут йде тільки про матеріальний розпад грубо матеріально розуміючої особистості, то у Мікеланджело особистість, залишаючись особистісним образом протиставленою всьому космосу, вже відчувається безпосередній жах власної самотності і безпомічності перед цим космосом. В своїй відокремленості вона вжі не може опертися на іншу, таку ж замкнену у собі самотню особистість.

“П’єро Рунданіні” - один з самих трагічних по замислу творів Мікеланджело. Тут Мікеланджело приходить до заперечення всього того, чому він поклонявся в молодості, і перш за все - до заперечення квітучого оголеного тіла, що виражало зверхлюдську міць і енергію. Він перестає служити ренесансним кумирам. Весь пройдений ним життєвий шлях відсьогодні представляється Мікеланджело повним заблудженням.

Цей крах відродницької особистісно-матеріальної естетики, що даний у Мікеланджело, скоріше тільки у вигляді смутного пророцтва про наступаючі тоді страшні часи капіталістичної експлуатації людини людиною.

Отже можна сказати, що Високе Відродження внесло вагомий внесок у розробку і розвиток естетичних поглядів. Своїм прагненням до абсолютизації людської особистості, воно піднімає людину високо над усіма предметами і явищами земного існування. Надаючи рис їй самого творця, досконале, витончене тіло, впевненість у собі, пристрасть, прагнення до щастя і байдужість до всього тривожного, неприємного. Людська особистість дуже часто розуміється, життєрадісною, сильною, непереможною. Але незважаючи на такий оптимістичний характер, в деяких митців цього періоду простежується трагізм, як в малій, так і в значній мірі; певне усвідомлення людиною трагічності своєї долі, неповоротності назад.

Велику роль у творенні Високого Відродження відіграли Н.Кузанський, представники Платонівської академії у Флоренції, Боттічеллі, Мікеланджело, Леонардо.

Н.Кузанський хоч і був спрямований у Середньовіччя своїми релігійними поглядами, але все ж зробив вагомий внесок у розвиток наук, а також у розробку проблеми прекрасного.

Красу Кузанський розумів онтологічно і розкрив її поняття