у двох своїх трактатах: “Про дар отця світів” і “Про красу”. В першому з них Н.Кузанський поєднує світло, добро і красу, які є для нас недосяжні - вони є Абсолют або Бог. Краса є абсолютною і ми можемо її досягти, якщо вона стане конкретною. У другому трактаті зосереджується увага на духовній сутності краси. Її ми можемо пізнати тільки через духовні почуття. Важливою є думка Кузанця проте, що річ прекрасна тоді, коли прекрасне єдине у вигляді цілісності своєї форми.
Естетика Н.Кузанського багато в чому виперидила свій час. Вона вказала художникам епохи Відродження нові шляхи в пізнанні природи і побудові картини світу.
Не менше значенняв епоху Високого Відродження відіграли представники Платонівської академії у Флоренції. У своєму обгрунтуванні краси вони використовували ідеї Платона поєднуючи їх з християнством. Людина для них прекрасна не в своїй матеріальності, а в своїй духовності.
Краса є виявом Бога, через нього вона проявляється в земних речах. Цю красу ми можемо пізнати безпосередньо, але крім краси речей існує ще краса в ідеях, яку можливо пізнати тільки інтелектуально. При цьому важливе значення для них відігравали єдність, пропорція і гармонія, без яких справжня краса існувати не може.
Неоплатонізм Флорентійської академії мав величезний вплив на мистецтво. В багатьох творах відомих художників, в тому числі Ботічеллі і Рафаеля, зображувальними засобами був зміст неоплатонічної філософії і естетики.
Що ж стосується художньої основи Високого Відродження, то в творах митців переважали біблійні сюжети, але не в їх релігійному розумінні, а сповнені тілесно-матеріальним і світсько-земним характером. Улюбленим сюжетом стає Богородиця з немовлям.
Тут вже не можна вивести однієї думки, кожен митець бачив світ по-своєму, обгрунтовував і зображував його із своєї точки зору. Людська особистість зображувалась витончено, з піднесенням, з повним врахуванням всіх ліній її тіла, але в психологічному її відношенні вже проявлялись нотки трагізму, які у різних митців відображались по-різному. Найбільшої трагічності людська особистість набуває у творах Мікеланджело, який ніби відчував прихід нової епохи, яка зруйнує весь оптимістичний світогляд його часу.
Важливим є трактат “Про живопис Леонардо да Вінчі, в якому він підносить живопис над усіма іншими мистецтвами і називав його наукою наук. У ньому також надаються поради майбутнім митцям у створенні справді прекрасних речей, явищ; надається перевага пактиці над теорією, але в той же час практика завжди повинна бути побудована на правильній теорії; мистецтво пізнається через розум, а критарієм краси є якість.
Розділ ІV. Пізнє Відродження.
Загальна характеристика епохи.
Вершина Високого Ренесансу характеризувалась особистісно-матеріалістичними методами, в яких покищо не було сумніву як в таких. Але з розвитком маньєризму починає ставитися питання про відношення особистості до матерії. Людська особистість все ще трактується як цілком визначена Божеством, але сприйняті нею божественні форми вже розуміються як суб’єктивно апріорні. Твори мистецтва, звичайно і тут все ще трактуються як втілення тих чи інших ідеальних форм. В ньому признаються можливими і самі різноманітні методи як втілення матерії в ідеї, так і втілення ідеальної форми у відповідності з художнім твором. Звідси у естетиків і мистецтвознавців і виник термін “маньєризм”. Під “манерою” тут розуміється та різноманітна форма співвідношення ідеї і матерії, питання про яку не ставилося на стадії Високого Ренесансу, де особистісно-матеріальне буття давалось тільки у своєму безпосередньому явищі, і якщо тут піднімались питтання про недостатність особистісно-матеріального буття, то межі настроїв і емоцій і не досягали покищо ступеня теоретичної і логічної постановки проблеми.
Італійський маньєризм виник як прямий наслідок кризи культури Відродження і розвивається у процесі наростання цього кризису. Антагоністичний Ренесансу, він не тільки народжений із його середовища, але і прододовжує жити разом із ним. Його елементи проникають в мистецтво пізнього Відродження, вплиавючи таким чином на творчість представників цього періоду.
Трагічний кризис Ренесансу пов’язаний з еволюцією маньєризму: “кризис Ренесансу був викликаний зіткненням його ідейної програми, його духовних ідеалів з соціальною дійсністю. Процес реформації, що знищив вільні міста, утворення абсолютних монархій, реформації і контрреформації - все це несло загибель ідей Відродження. В нерівній боротьбі гармонійний і героїчний світогляд Ренесансу придбав внутрішні протиріччя і трагічний характер. Це був той трагічний гуманізм пізнього Відродження.
Тут утворюється перша тріщіна естетики Ренесансу, що проголошувала його вже близьке падіння. Другою такою тріщіною був пантеїзм ХVІст., який пішов ще далі і замість особистісно-матеріального буття почав висувати на перший план саме безпосередню матерію, хоча все ще показує її одухотвореною.
Пантеїзм добре розвинувся у вченнях Бернандіно Телезіо (1509-1588), Франческо Патріци (1529-1597), Джордано Бруно (1548-1600), Тамазо Кампанелла (1568-1639).
Пантеїзм - філософська позиція, згідно з якою Бог і світ є тотожними, такими, що збігаються.
Б.Телезіо зазвичай розглядається як чистий сенсуаліст, що стверджував матеріальну природу як єдину досяжну для людського пізнання субстанцію, в якій матерія є пасивне началом, а сухе і тепле, з однієї сторони і вологе і холодне, з іншої сторони - два активних природні принципи, із різноманітного змішання яких і утворюються речі. В такому розумінні натурфілософія Телезіо як філософія всезагальної безтілесності вказує на прогресуючий розпад Ренесансу, який грунтувався на осбистісно матеріальному розумінні світу.
Патріци просунув ще далі пантеїзм Телезіо. Звільнивши його від дуже явних у Телезіо елементів монотеїзму. Пантеїзм Патріци набагато більше наближується до античного, тобто до певного безособистісного пантеїзму: у нього вище всього - першосвітло, а вся світобудова, включаючи людину і окремі матеральні речі, є тільки ієрархічна еманація