Таким чином Дюрер є одним з перших художників і теоретиків мистецтва в Німеччіні, які добре зрозуміли всю відсталість старого ремісницького підходу до мистецтва, коли художні прийоми по традиції передавались від одного майстера до іншого, коли не існувало ніякої теорії, а існували тільки вузько-практичні поради для художника і коли не ставилось ніякого питання про широку освіту художика, із його знайомством із письмовою літературою попередніх часів. Дюрер не є тільки великий художник, але й систематичний теоретик мистецтва, який детальним чином вивчив єдину теорію тодішнього часу - трактати Альберті, Леонардо, Луки Пачолі та ін. Італійських художників ХVст. Дюрер далеко вийшов за межі італійської художньої практики, хоч і цінив її дуже високо. Він настільки далеко пішов в перед, що сам термін “Відродження” ледь можливий для використання до нього в справжньому розумінні цього слова.

Савонарола (1452-1498)

Він був колосальною фігурою епохи Ренесансу і нас цікавить не як мислитель філософії і теології, а як естетик пізнього Відродження.

В проповідях Савонароли ми читаємо: “В чому полягає краса? В фарбах? Ні. Краса - це форма, в якій гармонійно поєднались усі її частини. Усі її барви... Така краса в предметах простих, складних вона - світло. Ви бачите зорі і сонце; краса їх в тому, що вони мають світло. Ви бачите блаженних духів, краса їх - світло. Ви бачите Бога, який є світло. Він сама - краса. Така ж краса чоловіка і жінки: чим вона блища до краси першопочаткової, тим вона більша і досконаліша. Отже, що ж таке краса? Це така якість, що витікає з пропорційності і гармонійності всіх членів і всіх частин тіла”.

Треба обов’язково підкреслити легкість, озарьонность та людський характеррозумміння краси у Савонароли. Продовжуючи возвеличено-гуманістичну лінію відродницької естетики Савонарола так розвиває її в дусі Т.Аквінського, Н.Кузанського та Марселіно Фічіно: “Ти ж не назвеш жінкою красивою тільки тому, що вона має гарний ніс або гарні руки; вона гарна тоді, коли в неї все пропорційно. Звідки виникає ця краса? Вдумайся, і ти побачиш, що з душі... Постав разом двох жінок однакової краси. Одна з них добра, чіста і моральна, а друга влудниця. В добрій світиться краса майже ангельська, а другу не можна навіть і порівняти з жінкою чистою і моральною, хоч вона і прекрасна зовнішніми формами. Ти побачіш, що та, свята, мила всім, що на неї звертаються погляди усіх, не виключаючи навіть людей плотських! Це виникає, тому що прекрасна душа співпричетна красі божественній і відображає свою небесну красу в тілі людському...”.

Таким чином, Савонарола не виносив психологічного розбещення, що зростав разом з гуманізмом, а весь час залишався гуманістом в благородному і великому значенні цього слова.

4.3. Загибель естетики Ренесансу.

Естетика Ренесансу, як ми бачили, заснована на піднесені людської особистості, що утверджувала себе стихійно, і що діяла титанічно і аристократично. Цей великий відродницький індивідуалізм можливий був тільки в ту епоху, коли сомоутверджений індивідуалізм відчував для себе тверду опору в сточуючому середовищі, тобто в природі, в суспільстві та в історії. Таке титанічне самоутверження і зв’язане з ним свободомислення представляли безпечне і чисте естетичне життя і буття. Життя і буття не відкидались від їх субстанції, але ця їх субстанційність була знешкоджена їхньою самозадоволеною споглядальною данністю. Можна було не боятися її стихійних і катастрофічних наслідків для самоутвердженого індивідума, і цей індивідум був з ним в повній гармонії або мав ілюзію такої гармонії, він відчував у всякому випадку в поній безпеці різного роду абсолютів, античних, середньовічних чи сучасних йому. Але дуже швидко вийшло, що ця самозадоволена особистість зовсім не знаходилась у такій безпечній гармонії з середовищем, щоб вона могла з повним безстрашшям здійснюють свій артистичний титтанізм.

Вже представники раннього і Високого Ренесансу, великі італійські художники ХІV-XVІст., з самого початку відчували неможливість повної опори на цей артистично-суб’єктивний індивідуалізм. Але в них ще залишається ілюзія естетичного самозадоволення і тому життєвої безпечності всього ранньо-історичного оточення відродницької титанічної особистості. Швидко вийшло, що ця гармонія є тільки ілюзією. Що час іде дуже швидко вперед і відродницький титан вже не може догнати цей потікчасу. Чим далі, тим більше наростало відчуття трагічного розладу відродницького титанізму і фактично життєвих можливостей. У цьому відношенні історично-літературні, історично-художні і взагалі історичні матеріали XV-XVІст, настільки багаточисельні і навіть прямо незчисленні, що немає ніякої можливості перечислити форми цієї трагіної загибелі естетики Ренесансу.

Останніми головними представниками ренесансу були Мігель де Сервантес (1547-1616), і Вільям Шекспір (1564-1616), але вони вже дивились на світ іншими очіма.

Сервантес тут звертає на себе увагу своїм твором “Дон-Кіхот Ламанчський” (1602-1615). Дон-Кіхот - символ гибелі відродницької епохи, символ загибелі великої, богатирської особистості, яка титанічно і чудово утверджувала себе на всі часи як у своїх власних очах, так і в очах всього оточуючого суспільства. Естетика роману Сервантеса - це естетика загибелі стихійно утверджуючої себе і титанічно-аристократичної діяльної богатирської особистості людини Відродження. Це естетика безумовно трагічна і неповоротна.

Шекспір відомий нам через