Тепер матиматика спрямовується на точне вимірювання оголеного людського тіла, якщо античність ділила людину на якісь там 6 чи 7 частин, то Альбєрті в цілях досягнення точності у живописі і скульптурі ділить його вже на 600, а Дюрер - і на 1800 частин.

На перше місце починає виступати і знання з анатомії. Тому художник Відродження є не тільки знавцем наук взагалі, а перш за все математики і анатомії.

Естетичне мислення вперше довірилось людському зору як такому, без античної космології і без середньовічної теології. В епоху Ренесансу людина вперше почала думати, що реально і суб’єктивно чуттєво видима нею картина і є дійсно справжньою, це не вигадка, не ілюзія, не помилка зору, а те, що ми бачимо своїми очима - і є насправді.

Естетика Відродження не гірше античності проповідує наслідувати природу. Але, вдивляючись у ці відродницькі теорії наслідування, видно, що на першому плані тут стоїть не природа, а художник.

Художник поступово еманується від церковної ідеології. В ньому більше усього ціниться технічна майстерність, професіональна самостійність, вченість і спеціальні навички, гострий художній погляд.

Новизна і насолода, за Кастельветро (1505-1571), взагалі є основами всякого мистецтва. Цей теоретик не приймає ніяких теоретичних канонів і взагалі розуміє художню твотчість як незалежну і самостійну діяльність, яка не підкорена ніяким правилам, а навпаки, що вперше створює ці правила.

Естетика Ренесансу базувалась на людській особистості, але вона прекрасно розуміла обмеженість цієї особистості. Вона буйно заявляла про права людського суб’єкта і вимагала його звільнення - і духовного, і душевного, і тілесного, і взагалі матеріального. Але знання обмеженості і ізольованості людського суб’єкта назавжди наклало штамп трагізму на всю безкінечно революційну стихію відродницького індивідуалізму.

Естетика Ренесансу надзвичайно багатомірна і багатопланова. І ця багатомірність полягала перш за все у великому напруженні індивідуального людського самопочуття і в той же час в безвихідності і трагізмі.

Естетика Відродження базувалась на стихійному самоствердженні людської особистості в її творчому відношенні як до всього оточуючого, так і до самої себе. Життя і світ існували в просторі. Треба було побороти цей простір і творчо підкорити його собі. Саме людська особистість бере на себе божественні функції, саме людина мислиться як така, що володіє природою.

Отже, епоха Відродження є результатом зародження ранніх капіталістичних відносин і спрямована переорієнтувати всю культуру Середньовіччя з релігійно-догматичної на світську, яка б не обмежувала свободи людини і вільного розвитку науки. Важливу роль у розвитку нових естетичних ідей відіграли такі чинники як: зародження гуманізму, який в основу свого світогляду ставив людину, її свободу і безмежні можливості, силу розуму; зміна геоцентричної системи на геліоцентричну; рухи реформації та контрреформації; географічні відкриття, прогрес науки; а також виокремлення наукового знання і філософії з лона релігії, а естетики з філософії.

Естетичні погляди в основному формуються в основі розвитку мистецтва. Cаме мистецтво стає в центр духовного життя суспільства, зокрема живопис стає основним видом творчої діяльності. Велика увага приділяється вихованню художника, він повинен бути знавцем усіх наук, зокрема, математики і анатомії, які вважалися його першими вчителями. В центр багатьох сюжетів митців ставилась людська особистість, її прекрасне оголене тіло. Людина вперше повірила в правдивість чуттєвого сприйняття. Багато уваги приділяється наслідуванні природи, але це наслідування в епоху Ренесансу носило творчий, активний характер.

Взагалі естетика Відродження як і його світогляд носить ілюзорний відтінок і ця ілюзійність приведе згодом до усвідомлення, що не завжди життя є привітним і можливості людини не є безмежні.

Розділ ІІ. Раннє Відродження.

2.1. Проблематика людини.

У ранньому Відродженні на перший план висувається вільна людська індивідуальність. Вже з початку ХVст. Вона займає дуже помітну і достатньо міцну позицію. Подібно такого роду людска індивідуальність назавжди залишається характерною для епохи Ренесансу, хоч розумітися вона буде усюди по-різному.

Висунута на перший план людська особистість обов’язково мислиться фізично, тілесно, об’ємно і трьохмірно. Це важливо перш за все для характеристики самого мистецтва епохи Ренессансу. Людина ніби обновлюється, молодіє і починає знаходити щястя свого життя в безтурботності, легкій і естетичній самозадоволеності, в прекрасному житті, про бездонні глибини і про трагічні напруження якого людині Ренессансу часто зовсім не хочеться і думати.

Краса людини, воля людини і безкінечні можливості людини виступають як догми. Епоха відкривається трактатами старого богослова Джонаццо Манетті “О достоинстве и превосходстве человека” і закінчується трактатом “О достоинстве человека” молодого князя Піко дела Мірандола.

В цю епоху можна вживати термін “абсолютизація” людської особистості зі всією її матеріальною тілесністю. Про це ми знаходимо у Ф.Моньє: “Це так: людина бог. Якщо кватроченто, який зовсім забув про першорідний гріх, мав релігію, то це була релігія людини. І ця нечистивість знаходить собі виправдання в тому, що сучасна епоха створила стільки прекрасних образів людського роду, скільки повністю здорових істот, стільки універсальних геніїв”.

Життя людини мислилося особистісно-матеріально, воно було вільним від усяких тяжких і тяжковиконуючих заповідей, грунтувалося на веселій, якщо не прямо легкомисленній безтурботності, привольній орієнтації.

2.2. Мистецтво в епоху раннього Відродження.

В цю епоху раннього Ренессансу (хронологічно вона виначається по-різному, але бл.1420-1500рр.) вже панує велика тілесна розчленованість зображення і велика індивідуальність окремих його моментів, що побудовані на