В ці десятиліття особливою диференційованістю людського тіла відрізняється Донателло (1386-1466) і особливою схильністю до злиття окремих мотивів в ціле - Вероккіо (1435-1488).

Схильність до ясної рельєфної роздільності є також і в тому, що живопис і скульптура стають самостійними мистецтвами, відокремлюючись від архітектури, з якою раніше вони являли єдине ціле.

Зазвичай зачинателями раннього Відродження вважаються Мазаччо (1401-бл.1428), Донателло (1386-1466), Бруналлескі (1377-1446), що відносяться до Флорентійської школи художників.

Історики мистецтва висувають у Мазаччо на перший план зображення людини гідної і впевненої у собі або ж настроєної лірично, а інший раз і кокетливо на основі трьохмірного зображення тіла, від чого живопис починає виробляти деякого роду скульптурне враження. З естетичної точки зору це і є дійсно початок раннього Ренесансу, коли на перший план виступив особистісно-матеріальний принцип з необхідними для нього до певної міри інтимними, самовпевненими і у всякому випадку об’ємними особистісно тілесними даними.

Що ж стосується Донателло, то достатньо буде сказати хоча б про його загальновідомого “Давида”. Вже одне те, що Давид стоїть оголений, свідчить про те, що для Донателло менше усього мало значення легенда сама по собі. А те, що Давид зображений у вигляді збудженої молодої людини з великим мечем в руках, свідчіть не про абстрактну античну тілесність, а про тіло людини, що тільки отримала перемогу.

Бруналлескі ще при житті прославився як архітектор, що збудував купол собору у Флоренції. Цей купол відрізняється від візантійського витонченістю, легкістю і плавністю різного роду архітектурних прийомів. З’єднання величавості і витонченості - щось нове, що характерне якраз для раннього Ренесансу.

Можна згадати і про П’єро делла Франческа (бл. 1420-1492), що звертає на себе увагу своїм незвичайним кольоризмом, що свідчив про витонченну італійську чутливість тих часів. Про П’єро делла Франческо один з істориків мистецтва говорить: “Його фрески сіяють чистими, ясними кольорами... Він любить ніжно-розові і бузкові тони, ізумрудну зелень, лимонно жовту, прозоро голубу, але поряд з цим не ігнорує чистими малиновими і насичено синіми кольорами. Він дає ці кольори в їх чисотому, не замутненому виді, які зливаються в гармонійне ціле.”

Цей великий італійський живописець є і автором трактату “Про живописну перспективу” (друга пол.ХV ст.). Трактат свідчить про надзвичайну тщательность тодішніх теоретиків і художників в області просторових вичислювань живописних фігур .

Головними представниками періоду раннього Відродження, що діяли в кінці ХІV в першій пол.ХVст. були також такі художники і теоретики як: Лоренцо Гіберті і Антоніо Аверліно Філарете.

Л.Гіберті (бл. 1381-1455) - відомий італійський скульптор першої пол.ХV ст. До нас дійшла його праця “Коментарії”, що стосується історії і включає в себе його автобіографію; з Гіберті ми знаємо тільки вчення про перспективу і пропорції.

Антоніо Аверліно Філарете (бл. 1400- бл. 1469), скульптор архітектор, написав цікавий “Трактат про архітектуру” (1460-1464), що включає в себе роздуми і про живопис. Цікавими є спостереження автора над формами перспективи і точна характеристика кольору для користування ним у живописі, а також його теза “число завжди необхідне, і без цього числа не можливо діяти так само як і без порядку.”

2.3. Леон Баттіста Альберті і питання прекрасного.

Представником закінчення першого етапу Ренесансу можна вважати італійського художника, архітектора, вченого, теоретика мистецтва і філософа Леона Баттіста Альберті (1404-1472). Йому належить великий твір “Про зодчество”, “Про живопис” і “Про статую”. Як і більшість гуманістів своєї епохи, він поділяв оптимістичну думку про безмежні можливості людського пізнання, про божествннне призначення людини, про її всесилля і про її виняткове положення в світі.

В центрі естетики Альберті - вченя про красу. Про природу прекрасного альберті говорить в шостій і дев’ятій книгах трактату “Про архітектуру”. Ці роздуми, не дивлячісь на їх лаконічний характер, мають в собі нове тлумачення природи прекрасного.

Краса для нього є чимось безпосередньо даним сприйняттю однаково вченої чи не вченої людини. Пояснити відмінність між красою і прекрасами тяжче, ніж відчути її, зрозуміти відчуттями. Судити про красу дозволяють деякі “вроджені душам знання”.

“Справді, в формах і фігурах споруд буває дещо настільки прекрасне і досконале, що піднімає дух і відчувається нами одразу ж. Я думаю, краса це гідність, витонченість і т. п. - такі властивості, що якщо відняти, забрати або змінити в них що-небудь, вони в той же час зникають і гинуть”. У речах від природи є дещо “прекрасне і досконале, дещо духовне... Більш усього очі спраглі до краси і гармонії, в шуканні їх вони найбільш старанні і найбільш настійливі. І хоч природа не докладала великих зусиль все ж зроблене нею є повністю досконале, але між цим у природі зустрічаєються речі потворні, і прекрасне ціле в природі - рідкість. Тому живописець, наприклад, повинен вивчати кожну частину зображуваного окремо і шукати найбільш досконалі частини в різних предметах. Художник не задовільняється тільки передачею схожості всіх частин, але попіклується про те, щоб надати їм краси.”

Хоч досконале в речах присутнє від природи, але в природі рідко зустрічаються прекрасні речі. І все ж вивчаючи і спостерігаючи природу, художник знаходить в ній гідне наслідування. Критерієм відшукування прекрасного в природі служить людський розум.

Альберті говорить про двояку природу. Пасивна - це та природа, з якої береться “матерія”,