Для Альберті природа тільки матеріал, а все її оформлення виходить з божественного або людського духа, в якому краса є вродженим поняттям, в той час як природа, взята сама по собі, немає ніякої краси.

Важливе місце увченні Альберті займає поняття гармонії. Нам це поняття найбільш цікаве, тому що гармонія є джерелом всякої краси. “Бо призначення і ціль гармонії - упорядковувати частини, різні по природі, деяким досконалим співвідношенням так, щоб вони одна одній відповідали, створюючи красу.”

Краса є деяке узгодження і співзвучність частин втому, частинами чого вони є, що відповідає строгому числу, обмеженню і розміщенню, яких вимагає гармонія, тобто абсолютне і первинне начало природи.

В цьому обширному визначенні треба виділити ряд моментів:

1) гармонія є абсолютне і первинне начало природи, причому живе гармнія в самій собі і у своїй природі і саме завдяки цьому є співучасницею душі і розуму;

2) можна сказати, що гармонія є деяка найбільш загальна об’ктивна закономірність, по якій з’єднуються і узгоджуються частини предметів. Але гармонія не є сама ця узгодженсть. Вона є деяка потенція, невичерпна і первинна.

3) актуалізацією гармонії є краса. Краса є дійсність гармонійної природи, вона стільки в речах, скільки і в розумі.

Згідно Альберті, краса може бути і безпосередньо даною спогляданням, оскільки вона є деяка дійсність, але в той же час краса може бути дійсністю тільки завдяки Розуму, що пізнає закони гармонії. Тому і сама краса має бути втіленням гармонії, тобто деяким правилом, по якому можливе оформлення матерії.

Є і такі визначення краси у Альберті як:

- краса є деяке об’днання контрастів;

- краса є деяке узгодження і співзвучність частин в тому, частинами чого вони є;

- краса є дещо “що присуще і природжене тілу, розлита по усьому тілу, у тій мірі, в якій воно прекрасне”.

Що стосується гармонії, то вона є всеоформлюючим началом, що належить Розуму, стоїть вище краси, утримує її в собі.

Т. ч. краса у Альберті є ідеальна модель естетики досконалого, вона є ареною зустрічі визначених конструкцій свідомості і всезагальних законів природи, завдяки чому ми можемо говорити про єдину гармонійну природу прекрасного. Реалізацією краси є витвір мистецтва, а природа є твір мистецтва божественного. Закони природи виражаються визначеними числами. Абсолютне і первинне начало природи - гармонія. Тому користуючись числами в мистецтвах, художник використовує їх не заплутано і безпорядково, а в заємному і гармонійному співвідношенні. Звідси краса є ідеальний образ числа і ідеальний зразок для художника.

Отже, Ренесанс, а особливо ранній - продовження теми людини, але її тлумачення виявляється багато у чому відмінним від середньовічного і навіть суперечливим йому. На зміну середньовічному теоцентризму, за якого Бог стояв у центрі світогляду, приходить антропоцентризм. Поряд з Богом, який формально продовжував бути “господарем” - творцем світу, з’вляється постать людини, практично співмірної з Богом. Людина не замислюється над трагічністю і глибинністю життя, воно для неї - це радість і щастя, легкість і самозадоволення.

Що ж стосується мистецтва в цей період, то воно багато в чому грунтується на тлумаченні людської особистості, її тілесності. Живоипис і скульптура стають самостійними мистецтвами, відокремившись від архітектури. Митці цієї епохи (Мазаччо, Донателло, Бруналлескі, Гіберті та ін. ) свою увагу зосереджували на зображенні людини у її піднесено-тілесному плані, на розробці теоретичних зауважень для живопису, пропорції, перспективи.

Особливу роль у ранньому Відродженні відіграв італійський художник Леон Батіста Альберті своїм вченням про красу і гармонію. Краса для нього - це узгодження і співзвучність частин в тому, частинами чого вони є. Оскільки краса закорінена в самій природі речей, то художник повинен наслідувати природу. Критерієм відшукування краси у природі є людський розум.

Тут прослідковується думка про те, що у природі прекрасних самих по собі речей мало, тому ми повинні взятии все найкраще в одній речі, потім у іншій, а потім об’єднати ці всі частини в єдине ціле. Тільки тоді ми отримаємо щось дійсно прекраснее.

Розділ ІІІ. Високе Відродження.

3.1. Ніколай Кузанський у естетиці Високого Відродженні.

Н.Кузанський (1401-1464) був не тільки великий мислитель епохи Ренессансу, але і усієї нової і новітньої європейськрї філософії.

Він був папським кардиналом і єпископом, знавцем математики, астрономії, фізики. Можна погодитися з спостереженням багатьох істориків філософії, що Н. Кузанський являє собою ключову фігуру в ренесансній філософії і естетичній думці. Він, безсумнівно, перевершив багато рис Нового часу, але при цьому залишився вірний середньовічному універсалізму та інтелектуалізму.

Кузанський систематизував у своїй філософії традиції німецької містики (починаючи від Екхарта), середньовічної схоластики (в першу чергу в постатях Альберта Великого, Томи Аквінського і Раймунда Луллія) і нарешті, що послужило активним початком його творчості - італійського ренессансного гуманізму.

Характеризуючи філософську систему Н.Кузанського можна почати з його вчення про звернутий “компліцируючий” абсолют і розгорнутість його в світі “стяжених” (або конкретних) речей. Міцність і універсальність абсолюта, тобто останнього заснування Всього, в такому значенні безкінечні і безмежні, через що, природним чином, абсолют не піддається дискурсивному пізнанню.

Бог є у Кузанця непізнаваним. Тим не менше, оскільки людина творіння боже, непізнаваний Бог є для нас чимось максимально рідним