Із уявлення в безкінечний і в силу своєї безкінечності недосягнутий абсолют у Н.Кузанського виводилось, що проявитися досяжним чином абсолют не може інакше, як в конкретних речах. Будь-яка річ ставала безкінечно цінною в якості необхідного вираження божественного начала, при чому ця цінність досягалась тільки тоді, коли річ булла сама собою і нічим іншим, бо тільки так вона могла свідчити про свого творця. Індивідуальність у Кузанця не являє собою просту обмежаність, але вона виступає як певна цінність, яка не повинна підкорятися нівелюванню і стиранню, оскільки через неї для нас можливе досягнення Єдиного “запредельное сущему”. Індивід є не протилежність загальному, а скоріше, його істинна реалізація, так що все індивідуальне і особливе знаходиться у безпосередньому відношенні до Бога.

“Всі речі завдяки причетності до Єдиного суть те, що вони суть. Єдине ж, причетне чомусь є бутя як всього, так і окремого, по свому сяє у всіх речах і в будь-якій речі. Тому в твоїх роздумах тобі треба шукати тільки тотожність у множині або ж єдність - в різному”. Кожна річ є актуалізоване Все, але Все конкретним чином, тобто у вигляді самого бутя речі. Звідси Кузанець робить висновок про неповторність кожної речі: оскільки по своєму бутті кожнаріч тотожна незмінній єдності, двох рівних речей не може бути.

Людська особистість, вищою інстанцією якої є розум, виступає у світі в якості вільного творчого начала. Будучи схожим до творчого абсолюту розум також не залежить від своїх конкретних проявів і для своєї діяльності не потребує нічого окрім себе.

Людина рівна Богу і сама виступає “людським богом” (humanus deus). Різниця між ними та, що Бог може все створити, а людина може все “ассимілювати”. Правда боже творіння теж у певному значенні асиміляція - “асиміляція абсолютної сутності, оскільки сама тотожність завдяки ототожненню прикликає до себе дещо або не сущее”. Середньовічна думка про абсолют продумана ним і доведена до тої межі, коли і всі інші, і перш за все Людина, є творчим началом. Людське мистецтво суть виявлення людського розуму, тобто вони вільні і самодіяльні.

“Божественне мистецтво” є безкінечне світло, яке світить у всьому, як сонячне світло світить у різноманітних барвах. І це є мистецтво Всього, форма або основа (ratio), в якій все існує від вічності. Єдність, що лежить в основі всього сущого і кожного існуючого окремо, Н.Кузанський розуміє тріадно. Наприклад, як ним членується будь-який предмет:

“В єдиній сутності досконалої майстерності є дія, мистецтво і насолода, - з діїї мистецтво, з дії і мистецтва насолода... Так само і єдиній сутності розуму (intellectus) є здатність розуміння, тобто сама розуміюча сила (сила - intellectivum); є загальний зв’язок цієї здатності розуміння і її розумним породженням, тобто розуміння. Таким ж чином можна сказати про любов чи про волю; і так у всьому існуючому, бо предмети не можуть існувати інакше, як в причетності єдинотроїстої божественної сутності, внаслідок такої причетності вони і мають таку природу.”

При цьому Н.Кузанський розрізняє в кожному мистецтві три сфери: “мистецтва розумні, прозорі, ясні і абстрактні; потім нижні, всього більш затемнені, і нарешті середні”. Так ділиться математика, музика.

Важливе місце в картині світу Кузанського займає онтологічне розуміння краси, до якого він особливо часто звертався в середній період своєї творчості. Як помітив Сантінелло, “для Кузанського естетична цінність є те, що найбільш вдалим чином здатне привести в гармонію божественне із людським і природним”. Н.Кузанський бачить красу дуже глибоко, у б глибоко, у бречей, тобто в їх гармонійній самореалізації, в їх пропорційній рівності самих по собі. У вченні про красу і гармонійність божественої форми Н.Кузанського читаємо: “гармонія є зв’язок єдності і різноманітного; пропорція це місце перебування форми”.

Оскільки за Кузнцем, не існує окремого “світу вічних ідей” або розумних і прекрасних тіл, а для всього сущого є тільки одна буттєва форма, то краса не обмежується у нього до всякого наявного буття, яке є заглибленням у красу вже в силу одного того, що є своїм власним здійсненням.

В загальному естетику Н.Кузанського можна представити у найкоротшому вигляді, як резюме двох його невеликих трактатів, де основними принципами світового життя висуваються світло і краса.

Естетика світла в трактаті “Про дар отця світів” будується на динаміці відношення абсолютного і конкретного. Абсолют або Бог є добро, світло і краса в безкінечності своєї невичерпної простоти. Але абсолют не конкретний, про нього ніколи не можна сказати, що він є це, або те, або поєднанняцього і того, або якась визначена якість. У своєму абсолюті добро, світло і краса недосяжні, їх не можна зобразити або уявити, про них не можна нічого висловити, на них не можна вказати. Щоб стати досяжною краса повинна проявитися, стати явищем. Але це означає, що вона має стати конкретною, а як наслідок, вже не абсолютною. Щоб проявитись у чомусь конкретному абсолютна краса залишаючись сама собою, втрачає тільки свою абсолютність і приймає в замін конкретність.

Але не дивлячись на те, що конкретна краса є все та ж абсолютна краса, і ніщо інше, конкретне в ній не є краса. Конкретність, щоб бути конкретністю, повинна кожен раз бути іншою і іншою; в цій безкінечній множинності тьмяніє світло єдності. Так світ створений в красі і світлі, не маючи в собі нічого, крім краси і світла, заглиблюється тим не менше в темряву. Будучи