Трактат “Про красу” Н.Кузанського виник в 1456р. у вигляді проповіді на тему “Все ти прекрасна, кохана моя” із “Пісні пісень”. Тут виступає традиційна платонічна і неоплатонічна структура. Духовна краса, що досягається духовними почуттями, співпадає з благом. Краса є благо, яке потепліло в середині самого себе від своєї теплоти і стало випромінювати себе у вигляді світла. Виходить, що благо досягається як благо тільки завдяки красі, яка є виявом блага.

По своїй внутрішній побудові прекрасне трояке:

воно є сіяння форми в пропорційних і визначених частинах пропорції: наприклад, тіло прекрасне від чистоти кольору.

краса є притягаюче начало, оскільки прекрасне є добро і кінцева ціль.

прекрасне єдине у вигляді цілісності своєї форми, яка робить річ прекрасною.

У вищих умодосяжних сверах краса, що співпадає з істино добром, належить Богу. Природа краси еманує з першої божественної краси, стаючи формою всього прекрасного, але джерело краси при цьому не збіднюється.

Далі Н.Кузанський розвиває думку про “внутрішній смак” завдяки якому розумна істота “починає в розумному прагненні схилятись до прекрасного, ледь доторкнувшись до нього почуттям”. Розумна істота володіє вродженою здатністю судження про прекрасне. Розум носить в собі ідею прекрасного, що згортає у собі усяку чуттєву красу. Тому розум є універсальна краса, або ідея ідей, а окремі ідеї чи форми - це обмежена або конкретна краса.

Характарною ідеєю Н.Кузанського є впевненість у повній прозорості, просвітленості і усвідомленості краси. Абсолютна краса дивиться сама на себе і вспалахує любов’ю до самої себе. Притягнення усіх речей до свого єдиного джерела є любов, кінцева ціль краси.

Трактат завершується вченням про сходження від краси чуттєвої до краси пізнаної як дух, а від неї до джерела усякої краси. “Жива розумна краса, споглядаючи чи розуміючи абсолютну красу, притягується до неї несказаним тяжінням, чим жаркіше вона палає притяганням, тим більше до неї приближається, все більше і більше уподібнюючись своєму образу.”

Поряд із загальноестетичними питаннями Н.Кузанський розглядає конкретні питання мистецтва. Йому належить погляд на мистецтво, як на творчість. Цей погляд Н.Кузанський викладає у своєму трактаті “Про розум”.

Художник творить форми всіх речей, “...мистецтво формує все”. Тому художник не тільки наслідує природу, але і виправляє її з людськими потребами. Саме цим людина відрізняється від усіх інших істот. Мистецтво не є тьльки наслідування природи, але воно по природі своїй носить творчій характер, створюючи форми всіх речей, доповнюючи і виправляючи природу.

3.2. Платонівська акдемія у Флоренції.

Розквіт Флорентійської академії припадає на період 1470-1480рр., тобто на передгрозові роки Італії. Спочатку змова Пацци (1478), потім соціальні і релігійні хвилі у Флоренції, революція 1494, загибель Савонароли, від проповіді якого академіки очікували оновлення християнського світу, насування політичного падіння Італії - все це поклало кінець платонівського руху. Платон починав здаватися “учителем дерзости”, а Арістотель “учителем нечестия”.

Платонівська академія, або як її називали “Платоніваська сім’я”, у Флоренції мала свою коротку, але блискучу історію. До неї відносились: Кристофоро Ландіно, коментатор Вергилія, Гораціо і Данте; Лоренцо Вєліколєпний; Піко делла Мірандола; Франческо Каттані; Анджело Поліциано та ін. В цьому італійському кліматі були розробленні і розвинуті ідеї, які здавна вважалися основними ідеями епохи, - уявлення про людину, як про центр світу, про органічний космос, відкриття античносі як завершеної цивілізації. Це були погляди, які докорінно змінили економію знання і традиції культури; і поступово акцент її був перенесений на метафізичну цінність краси, гідність поета і художника, “музичний” закон Всесвіту, таємну функцію любові, інтерес до символів і навіть почуття тяжкої долі виняткової душі.

Можна сказати і так: земна краса, за світоглядом флорентійських неоплатоніків, не може бути досконалою у вигляді розсіяння животворчих роменів “божественного блага” у підмісячному світлі. Людина займає у цій системі виняткове положення. “Вона розділяє здібності своєї нищої душі з безсловесними живими істотами; вона розділяє свій розум з “божественним розумом”, і не розділяє свого розсудку ні з чим у Всесвіті, її розсудок належить виключно людині, - здатність не досяжна для тварин, що уступає чістій інтелігенйії Бога і ангелів, але, що може звертатися до них.” Такий символ визначення людини у Фічино як “розумної душі”, що приналежна до божого розуму і, що використовує тіло - означає, що людина є звя’зок між Богом і світом. Людина виходить у вищі сфери не відвертаючи нищій світ, і може сходити у нищій світ, не залишаючи нищого.

В кінці кінців, якщо враховувати все велике історичне значення Платонівської академії, можна сказати так, як сказав Л.Матсель: “...необхідно визнати, що ніде ініколи умови для такого відродження ще не зустрічались. Центр гуманізму на протязі половини століття, Флоренція своїми сприятливими умовами і своїм пристижем змогла привабити до себе все багацтво людського духу. Будучи місцем, куди стікались найбільш цінні рукописи і де зустрічалися найзнаменитіші ерудити, вона стала попри це художньою майстернею, в яку кожен вносив свій талант.”

Створюючи пантеїстичну картину світу, неоплатонізм флорентійської академії відкрив красу природи як відображення духовної краси, пробудив інтерес до психологіїлюдини як