сюжети звичайно відрізняються дуже возвеличеним характером - і релігійним, і моральним, і психологічним, і взагалі життєвим.І ці возвеличені сюжети Ренесанс зазвичай трактує в плоскості самої звичайної психології, самої загальнорозумної фізіології. Так улюбленими сюжетами творів Ренесансує Богородиця з немовлям. Ці відродницькі мадонни, не мають нічого спільного з попередніми іконами, на які молились, до яких приккладались і від яких чекали чудодійної допомоги. Ці мадонни вже давно стали звичайними портретами і навіть натуралістичними подробицями, але тим не менше Мадонна, Христос, Іоан Христитель, апостоли, та вся євангельська історія - це найулюбленіший предмет художніх зображень в епоху Ренесансу, ці сюжети зазвичай подавались за допомогою повністю земних і світських мотивів. Тут при використанні біблійних сюжетів і в світському оформленні все ж діяв самий справжній неоплатонізм. Але відродницький неоплатонізм завжди світський, завжди земний, завжди вільнодумний. Він не тільки зайнятийособистістю взагалі, а саме людською особистістю. Він по своїй суті є особистісно- матеріальним свіроглядом. Тому естетика Високого Ренесансу в основному особистісно-матеріальний неоплатонізм, світський і суб’єктивно-імманентний неоплатонізм. Художник Ренесансу, як неоплатонік, знає всі міфологічні і символічні глибини своїх біблійних сюжетів, але йому важливо виявити чісто людську особистість і показати, що всі символіко-міфологічні глибини біблійного сюжету повністю доступні людині, і повністю співмірні з її людською свідомістю і в пізнавальному відношенні повністю імманентні цій свідомості, в які б глибини буття вони нейшли.
Але біблійні сюжети не були єдиним відображенням художньої творчості; сюжети могли бути і античними, якщо вони володіли достатньо високими характерами.
Сандро Боттічеллі (1444-1510)
Якщо середньовічне мистецтво базувалось на зображенні особистості не в її ізольовано-людському, а тому світському існуванні, але на тому, як вона відображала на собі своє потойбічне призначення, то Боттічеллі прямо бере тільки людське тіло і тільки його власне, душевне оформлення, результаті чого і виходить, з одної сторони, ніби всезагальна матеріальність, а з іншої - незвична інтимність внутрішніх переживань, тонко виражених за допомогою чисто тілесних прийомів.
Ми не помилимся, якщо скажемо, що Боттічеллі відрізняється не просто суб’єктивною чуттєвістю, але при всій матеріальності своїх зображень доходить до чуттєвої інтимності і гармонії.
Струнке стає у нього крихким, витончене - хворобливим. Більше усього він любить красу весни. Його приваблюють гострі локті і худорляві плечі молодих дівчат; у своєму захопленні розвиває їх одях і застає у необережному положенні. Він заглиблюється в блискучі погляди юних ангелів, його приковують пламенні вуста Мадонни, він слідкує за ніжною її рукою, що скользить по тілу немовля. Далі - лінія його стає швидшою і твердішою, і цією різкою простотою вона зафіксовує форми, вона повсюди однакова– як і окресленні повік так і в волоссі або у вигині мантії. Рухи кутові, а на деяких картинах виконані хворобливою поривістю,
Таким чином, інтимність і гострота внутрішнього переживання об’єднуються у Боттічеллі з чіткістю фігур і взагалі зображень, що без сумніву свідчить про прогрес раннього Ренесансу. Взагалі у Боттічеллі важко сказати, де у нього закінчується особистісне трактування і де почтнається скульптурна матеріальність.
Він надає незвичайні вирази своїм обличчам. Сама богиня краси любові сумна і скорбна і повсюди ми наштовхуємся на втомленість чи відчай. Але Боттічеллі володіє знанням і таємних душевних рухів; ми зобов’язані йому такими портретами, як портрет Джуліано Медічі, де за байдужістю вираження в дану хвилину відчувається інше життя і це надає їм такої одухотвореності, якої не знайти в мистецтві Італії.
Незвичайною є картина Боттічеллі “Весна”. Про неї Г.С.Дунаєв пише: „ простір в картині Боттічеллі єдиний по своїй сутності, а не по єдності його афектів, як в живописі минулих століть; воно відкривається одразу в декількох планах і одночасно читається у часі як ряд метаморфоз цілого. Воно більш емоційне і в меншій мірі тілесно споглядальне... у всьому видно закономірність, а не випадковість. Немає тут відчуття незмінного; зображення фігури дається неяк дещо прекрасне на фоні змінюючого світу, а у становленні.Природа і людина проходять через призначені любов’ю стадії удосконалення і відповідно цьому час сповільнює свій рух по мірі наближення до більш високих ступенів буття.”
Те, що в картині Боттічеллі немає прямої і буквальної міфології, а та міфологія, якає, є просто узагальнено особистісним життям людини з її витонченим преживанням і в той же час життям виключно тілесним, це робить естетичну сторону даної картини Боттічеллі якраз особистісно матеріальною. Це самий справжній Ренесанс з рисами яскраво вираженого як Раннього так і Високого Ренесансу. І це безумовно світський відродницький неоплатонізм.
Леонардо да Вінчі (1452-1519)
Неможна не відзначити наукового і художнього значення Леонардо, не оцінити його універсальність, але з іншої сторони, треба помітити, що вся його діяльність під законами абсолютизації досвіду, що приводило до повного внутрішнього обезсмислення його наукових і художніх досягнень. Індивідуалізм, що прийняв у Леонардо гіпотрофічної форми, що став абсолютним і як наслідок певним егоїзмом, потерпів крах і виявив свій саморозпад, але разом з тим знайшов своє втілення в титанічній і неупорядкованій діяльності. Плоди якої і досі продовжують викликати здивування.
Художній дар Леонардо проявився рано і яскраво. Першим кроком художника стало оволодіння ним настрою інтимності моменту; що периживався як результат довгого експериментування і роздумами над характером живописних прийомів у трактовці фігури. “Мадонна Бенуа” (бл.1478) - досягнення цього періоду. Але вже в “Поклонінні волхвів” (1481) починають проявлятимя риси, які так характерні для майбутнього Леонардо. Тут вперше виявляється оголений раціоналізм і деяка сухість у