2.2. Удосконалення інструментарію як передумова активізації народно-ансамблевого виконавства України

Період ХХ століття в історії народно-інструментального ансамблевого мистецтва України став важливим у етапному становленні його багатовікового еволюціонування. В силу суспільно-історичних процесів відбулись зміни як позитивного, так і суперечливого характеру у розумінні сутності поняття “народний інструмент” як важливого компоненту досліджуваного явища. Поряд з інструментами, які широко використовувались в народно-інструментальній ансамблевій практиці у побуті українців до ХХ століття, згідно суспільно-економічних змін у середовищі українців починаючи з ХІХ століття та державної політики уряду (починаючи з 1917 року), отримують велику популярність за визначенням етномузикознавця М. Хая “неукраїнські і нефольклорні інструменти”, що кваліфікуються “як напливові, невідповідні етнічному звукоідеалові українців” [239, с. 176]. Мається на увазі “інонаціональні НМІ” – терцова балалайка і гармоніка, що “прийшли сюди з Росії на початку ХІХ століття [99, с. 261], кларнет, що культивувався єврейсько-циганськими оркестрами” [99, с. 270-271], – підкреслено у працях К. Квітки. Так само можна сказати, згідно з позиціями М. Хая, і про домру, гітару, баян, акордеон.

Історичні умови 60-90-х років ХІХ століття, коли Україна входила до складу двох імперій, позначилися на музичному житті українців. Зокрема, відбувся розподіл на Наддніпрянську (Слобожанщина, Київщина, Південна Україна) Україну, де діяв вплив російської музичної культури, і на Західну Україну (Галичина, Волинь, Буковина, Закарпаття) – де мали місце західно-європейські впливи. Тому поширення у фольклорному середовищі “терцової балалайки і гармоніки” було явищем для Наддніпрянської України закономірним. Стосовно інструмента “гармоніка”, який зустрічаємо у розвідці М. Хая, де автор визначає його як один з “новітніх” інструментів, “що несуть чужорідний елемент у нашу автохтонну культуру і власного місцевого стилю й репертуару тут не витворили” [239, с. 171]. Назва “гармоніка” є значно об’ємніша, яка включає різноманітність видів інструментів і об’єднує їх в системне родове поняття – баян, акордеон, концертино, бандонеон, різновиди національних гармонік. Що ж до питання про створення репертуарних традицій, можна з певністю стверджувати, що для одного з різновидів гармоніки “баяна” впродовж ХХ століття були написані численні композиції українських композиторів. Досконала хроматична конструкція баяна дозволила і сприяла популярності його використання у фольклорних ансамблях народних інструментів, у репертуарі яких, поряд з традиційною народно-інструментальною музикою звучать п’єси та обробки пісенно-танцювальних мелодій українських авторів.

Появі в народно-інструментальній ансамблевій практиці таких інструментів як флейта, кларнет, труба, корнет, тромбон, на противагу зазначеному К.Квіткою односторонньому впливу “єврейсько-циганських оркестрів”, сприяли процеси, що відбулись у музичному житті України починаючи з 30-х років ХІХ століття [Див. 2.1., с. 74].

Виникнення протиріч у колі мистецтвознавців, фольклористів, науковців стосуються питання чи належать інструменти домра, балалайка, гітара, баян, акордеон, які отримали у ХХ столітті статус академічних народних інструментів у музичній культурі України, до народних?

Якщо розглядати поняття “народний інструмент” у вузькому розумінні, то звичайно, перелічені інструменти не можуть підлягати цьому визначенню і ототожнюватись з інструментами, які традиційно використовувались у музичному побуті українців. Адже поширення домри, балалайки, гітари, баяна, акордеона в українському середовищі розпочалось з другої половини ХІХ – ХХ століть. Об’єктивне розуміння змісту словосполучення “народний інструмент”, тобто використання інструментів окрім фольклорного в аматорському і професійному народному мистецтві, дає підстави назвати вищезгадані інструменти народними. Така характеристика, як тяжіння до колективного музикування на народних інструментах, що було давньою традицією українського народу є яскравим підтвердженням використання “новітніх інструментів” у численних ансамблях впродовж ХХ століття.

Окрім того, важливим фактором визначення сутності поняття “народний інструмент” є ідентифікація народних інструментів за трьома важливими критеріями як:

час, тобто побутування інструменту в народі, виконання ним спеціального національного репертуару; за короткий час свого побутування і розповсюдження у побуті українців “новітніх інструментів” (півтора століття), вони отримали велику популярність, що сприяло розвитку їх репертуарних традицій і активізації композиторської творчості у створенні репертуару для удосконалених народних інструментів, до яких увійшли як “традиційні” так і “новітні” інструменти;

простір – розподіл інструментів на загальнонаціональні та регіональні (наприклад, дримба, цимбали – в основному інструменти західної і північно-центральної України; гітара – центрально-східних регіонів); хоча в удосконаленому своєму варіанті цимбали і гітара у другій половині ХХ століття в Україні отримують загальнонаціональне значення;

суспільний фактор, що включає культуру всіх верств суспільства, в тому числі його частку – “народне мистецтво” (наприклад, торбан був популярний у середовищі козацької старшини, він не отримав поширення у народно-інструментальній практиці з причин складності його конструкції, що вимагало спеціального навчання; “новітні” інструменти, що отримали розповсюдження як у фольклорному, аматорському, так і в професійно-академічному середовищі, залишаються народними). “Народными инструментами в системе письменной традиции являются те, которые в своих коренных, типологических чертах существуют в национальной среде для выражения ее традиционной музыки, но вместе с тем ориентированы на учебный процесс заметно доминирующей части общества (мається на увазі народ. – Л.П.), не входящей в его художественную элиту”, – наголошує М. Імханицький [81, с. 36].

З позицій сучасного музикознавства, цінною для з’ясування сутності поняття “народний інструмент” і вияснення та прояснення причин суперечностей між науковцями щодо цієї проблеми є наукова розробка професора, академіка Михайла Іосифовича Імханицького, представлена у його монографії “История исполнительства на русских народных инструментах” [81]. Розглядаючи національний етнічний та соціальний компоненти як важливі складові поняття “народний інструмент”, дослідник приходить до висновку про створення у ХХ столітті “мистецтва-посередника”, що являє собою перехідні ланки між запитами масової, побутової національно музичної та високими досягненнями професійно-академічної культур.