Отже, інструменти домра, балалайка, гітара, баян, акордеон поряд з бандурою, цимбалами, сопілкою, кобзою, ставши академічними, елітними інструментами в удосконаленому варіанті їх конструкцій, з точки зору їхнього значення у музично-просвітницькому “мистецтві-посереднику” всього суспільства, залишаються народними.

Серед важливих критеріїв народності цих інструментів поряд з зазначеними слід виділити у понятті “народний” дві його складові, зокрема: етнічну і соціальну. Сутність першої складає розуміння “народу” як “нації” (традиційність побутування). Друга ж складова пов’язана з визначенням “народу” як домінуючої частини суспільства, що не входить до його художньої еліти. При переході народно-інструментального виконавства від усної (фольклорної) традиції до нотної спостерігаємо збереження національного та посилення впливу соціального елементів. У збереженні художніх та мистецьких досягнень всієї системи народно-інструментального виконавства у ХХ столітті важливе значення отримує академічне мистецтво, яке стало оберегом традицій та перспективною ланкою поетапного еволюціонування ансамблевого народно-інструментального мистецтва України зокрема.

Тому узагальнення основних напрямів та етапів еволюції інструментарію (сопілки, бандури, кобзи, цимбалів, баяна, акордеона, домри, балалайки, гітари), що в ХХ ст. став основою у професійному академічному ансамблевому музикуванні, є однією з головних ліній нашого дослідження.

З появою академічного народно-інструментального ансамблевого мистецтва, такі групи інструментів як мембранофони і ідіофони, які широко побутували у народних інструментальних ансамблях до ХХ століття, в музиці нотної традиції зайняли місце ударних інструментів в оркестровому виконавстві. Слід зазначити, що у фольклорному ансамблі традиція їх використання залишилась незмінною. Зустрічаються випадки використання таких інструментів і в академічному ансамблевому виконавстві з метою створення зображально-художніх ефектів для передачі традиційних елементів народно-інструментального музикування. Маючи величезний багаж репертуарних та виконавських традицій в академічному мистецтві скрипка являє собою інструмент елітарний, класичний. Потрапивши з фольклорного в академічне народно-інструментальне середовище, вона отримала новий статус (відповідний репертуар, манери виконання).

Сопілка

Побутуючи в багатьох регіонах України, сопілка скрізь по-різному називається. На Гуцульщині – денцівкою, у лемків – сопівкою, на Поділлі і Поліссі – дудкою. Найулюбленішим інструментом у фольклорних ансамблях гуцулів була і залишається денцівка, що має п’ять-шість отворів. Сопілка, завдяки органічній співзвучності зі скрипкою, цимбалами та іншими народними інструментами використовується в ансамблях троїстих музик, різних весільних капел, музичних гуртів.

За способом видобування звуків сопілка належить до найдавніших духових інструментів: “Скажімо, п’ятиотвірну сопілку з Чернівеччини і комплекс ударних кісток з Чернігівщини датовано 20-ма тисячами років тому”, – так висловлює свою думку щодо поширення сопілки на Україні доцент Львівської державної музичної академії ім. М. Лисенка М. Корчинський [117, с. 15]. Широке розповсюдження серед українців сопілка отримала ще в епоху Київської Русі. Зустрічаємо згадки про цей інструмент у стародавніх літописах східних слов’ян ХІ ст. [236, с. 202-203], пам’ятках старого українського письма Теодосія Печерського, митрополита Київського Кирила, Памфіла (ХІ – ХІІІ ст.), в українських піснях, казках, легендах, переказах, у творах російських та українських письменників (В.Короленко – “Сліпий музикант”, Леся Українка – “Лісова пісня”, М.Коцюбинський – “На крилах пісні” та ін.), де описується використання сопілки серед пастухів, скоморохів, чумаків, музик на весіллях в усній традиції.

У дослідженнях М.Лисенка знаходимо опис перших зразків сопілок, які були технічно недосконалими, мали 6 отворів: “закриті або відкриті, в різних комбінаціях, ці дірочки змінюють довжину стовпа повітря в дудці, а тим міняють і висоту звука чи тону” [129, с. 12]. Ці інструменти були діатонічними, послуговували до вигравання співів і до танців; у репертуарі сопілкарів переважали “пастуші епічні пісні” (ХІV–ХVІІ ст.), тобто використання сопілки обмежувалось суто рамками етнографічного середовища. До ХХ століття сопілка залишалася діатонічною (шестиотвірною) з малорозвиненими інтонаційними та акустичними можливостями.

Процес хроматизації сопілки у ХХ столітті став результатом послідовного її еволюціонування впродовж попередніх століть. Ще прадавні перші зразки сопілки, знайдені археологами під час розкопок, виявляють певні елементи удосконалення: “У Львівському історичному музеї зберігається також первісна флейта, виготовлена 15 тисяч років тому. Вона має чотири отвори, хроматичний звукоряд при терцієвому передуванні”, – зазначає Л. Черкаський [250, с. 207]. На противагу сферам поширення, які займала сопілка до ХХ століття (інструмент скоморохів, руського війська, “пастуших епічних пісень”, студентів Києво-Могилянської академії, видатних діячів української культури (наприклад, Г.Сковорода)), вона отримує популярність у сольному, ансамблевому та оркестровому виконавстві на концертній естраді у ХХ столітті, продовжуючи поряд з цим своє активне функціонування у фольклорному середовищі.

Спроби поєднати в однорідний ансамбль сім’ю оркестрових сопілок вперше були здійснені у кінці 20-х років ХХ століття талановитими майстрами-конструкторами, керівниками оркестрових колективів Л.Г. Гайдамакою та В.О. Зуляком. Їхніми послідовниками стали майстри та поціновувачі цього інструмента Г. Каськун, О. Шльончик, Є. Бобровников, О. Незовибатько, І. Скляр. Зокрема, Є. Бобровников узагальнив власний досвід по вдосконаленню сопілки та її різновидів у книзі-посібнику “Грай, музико” [18]. Зразки його високоякісних сопілок зберігаються в музеї Києво-Печерської лаври, історичних музеях Києва, Львова, Канади, Чехії та Словаччини. Окрім того, Є.Бобровников спробував здійснити ідею свого натхненника І.Скляра щодо фахової освіти сопілкарів, викладаючи з 1953 по 1957 рр. сопілку в Київській державній консерваторії ім.П.І.Чайковського. Впродовж 35-и років разом з Державним українським