Сподвижником ідей хроматизації бандури стає відомий майстер з Чернігівщини О. Корнієвський, який за своє життя зробив 186 бандур і вважається одним з перших, хто ще на початку ХХ століття почав перестроювати бандури на хроматичний звукоряд. Його інструменти впродовж 20-60-х років ХХ століття користувались великою популярністю серед аматорів і професійних бандуристів.

Удосконалення бандури київського зразка було здійснене такими майстрами: К. Немченком-Куліковським (1932), В. Тузиченком (1938), І. Склярем (1946-1959), В. Герасименком (1956). Ідея виготовлення сім’ї хроматичних бандур (пікколо, прима, альт, бас, контрабас) В. Тузиченка знайшла своє втілення у використанні подібних інструментів в оркестровому та ансамблевому виконавстві. Бандура В. Тузиченка, де для перестроювання тональностей використовуються шість важелів, застосовувалась в 50-х роках у Державній капелі бандуристів України. Але її великі габарити та глухий звук (резонаторний отвір знаходився на нижній деці) утруднювали виконання на ній. Інструмент В. Герасименка став більш компактний: механізм для переключення тональностей містить меншу кількість металу, корпус складається з окремих клепок, що зменшує вагу інструмента. В. Герасименком також була сконструйована харківська бандура з механізмом переключення тональностей, що дозволило її використовувати не тільки в народному бандурництві, але й в академічній музиці. Однак саме бандура І. Скляра стала базовим інструментом у виконавській діяльності бандуристів академічної традиції.

У другій половині ХХ ст. розпочинається серійний випуск удосконалених конструкцій нових бандур “київського типу” Чернігівською фабрикою (з 1954 року, бандура І. Скляра) та Львівською фабрикою музичних інструментів “Трембіта” (з 1980 року, бандура “Львів’янка” В. Герасименка). Нова бандура І. Скляра становила багатострунний, хроматичний, технічно досконалий інструмент, з більшою силою звучання у порівнянні зі своїми попередниками, із збільшенням числа басових струн, темперованим строєм, великим діапазоном (від “до” контроктави до “соль” третьої октави), з тональними перестроювачами, цільним довбаним корпусом. Це дало змогу використовувати удосконалену бандуру не тільки в однорідних ансамблях, але й у поєднанні з іншими інструментами, розширити репертуар концертними різножанровими творами. Яскравим прикладом став дует бандури і сопілки (В.Кабачок і Є.Бобровников), організований у 50-х роках при оркестрі Державного хору ім. Г.Верьовки. Серед майстрів української діаспори, які працювали над удосконаленням бандури, слід згадати В. Ємця, С. Ластовича-Чулівського, братів Петра та Олександра Гончаренків.

На цьому етапі справа удосконалення конструкції бандури не завершилась. Створена в 1999 році нова “київсько-харківська” бандура випускником НМАУ ім. П. Чайковського Романом Гриньківим для власної концертної діяльності значно розширила виконавські можливості, зокрема стало зручніше застосовувати харківський спосіб гри. У ній ліквідовано тембральний розрив між басовим та іншими регістрами, завдяки збільшенню резонаторного отвору. Піднявши струни над декою, майстер облагородив характер звука і збагатив його обертонами. Наявність у конструкції бандури Р. Гриньківа демпфера дозволило розширити тембральні забарвлення інструмента. Новаторство майстра-конструктора полягає і в тому, що його бандура під час гри стоїть на спеціальній підставці, що виявилось у зручності гри та резонаторних можливостях інструмента, а саме, нижньої деки. Загального використання цей інструмент ще не отримав. Хочеться вірити, що ця довершена конструкція бандури кінця ХХ – початку ХХІ століть стане здобутком професіонального виконавства бандуристів України і на державному рівні вирішаться питання її серійного виробництва. Сам майстер стверджує, “що бандура буде постійно модернізуватися і вдосконалюватися, зокрема буде поліпшуватись механізм перестройки, збільшиться діапазон, підвищуватимуться її акустичні особливості, шукатиметься досконаліша форма” [45а, с. 103]. Р. Гриньківим розроблено сім’ю бандур: дитячу, юнацьку та дорослу – спрощеної конструкції.

Засновником міцних підвалин утвердження бандури у сфері професіонального музичного виконавства по праву вважають Г. Хоткевича, який своєю справою довів, що процес вдосконалення бандури став потрібним і неминучим на фоні її становища у другій половині ХІХ століття. І щоб автентичний народний її варіант був збережений, існував далі і не перетворився в історичну пам’ятку, Г. Хоткевич знайшов вирішення цієї проблеми. Хроматизувавши бандуру, що було вимогою часу, митець мав на меті популяризувати інструмент і представити у академічному мистецтві як найбагатший у світі “винахід” українців.

Цимбали

Історія генезису та побутування цимбалів як музичного інструмента, що належить до групи струнних ударно-щипкових та отримав популярність в різних частинах нашої планети, налічує понад п’ять тисяч років. Попередниками сучасних цимбал були інструменти народів Сходу та Середньовічної Європи: псалтеріон, псалтеріум, самбук, барбітон, цимбалум, цимбаліум, дульцімер, сантур, сантир, сантоор, чанг, тимпанон, гакбрет, панталеон тощо. Найбільшого розповсюдження в Україні цимбали отримали в ХVІІ – ХVІІІ ст.. За описами М. Лисенка, “здавна колись струни на цимбали натягувались по одній (пізніше по дві, по три). Стрій – діатонічний, далі став хроматичний. Звукоряд – спочатку 3 октави, далі 4 октави. Грають, вдаряючи по струнах дерев’яними молоточками або