На думку доцента Львівської державної музичної академії ім. М. Лисенка кандидата мистецтвознавства Т. Барана безпосереднім попередником сучасних концертних цимбал був інструмент винахідника В. Йожефа Шунди (з 1874 року в Угорщині розпочато серійний випуск цимбалів Шунди): “саме винахід Шунди дав поштовх до використання цимбал як одного з повноправних концертних музичних інструментів” [8, с. 26]. Скурпульозна робота над удосконаленням цього інструмента українських майстрів-конструкторів ХХ ст. В. Тузиченка, Ю. Барташевського, В. Зуляка, С. Снігирьова, П. Вонсули, О. Возняка, І. Скляра, О. Незовибатька, В. Гуденка, В. Ватаманюка, Д. Попічука створила удосконалений, хроматичний інструмент – українські концертні цимбали та цілу сім’ю цимбал: цимбали-прима, цимбали-альт, цимбали-бас. Зокрема, нові удосконалені цимбали конструкції О. Незовибатька являють собою інструмент з хроматичним строєм, збільшеним діапазоном, удосконаленим корпусом (три ніжки, дві деки, педаль з демпфером, металеві кілки для тримання струн). Дерев’яні молоточки (так називав їх М. Лисенко; палички, пальцятки – у О. Незовибатька), кінці яких обмотані оленячою замшею і невеликим шаром вати, пом’якшують удар, що надає звучанню матового тембру. Це створило сприятливі передумови для розширення виконавських можливостей інструмента та створення однорідних ансамблів цимбалістів. Так, у 1948 році за ініціативою В.Зуляка у Мельнице-Подільській був організований перший великий ансамбль цимбалістів (20 осіб).

У 50-х роках здійснювались спроби введення окремих хроматичних звуків та розширення всього діапазону цимбалістом В. Стадником (зі Струсова Теребовлянського району Тернопільської області). Експерименти вдосконалення “селянських” цимбал здійснили В. Руденко, Д. Попічук, Г. Агратіна, П. Теуто (70-80-і рр.). Серед сучасних майстрів слід згадати І. Дутчака (викладач ДМШ у смт. Богородчани, Івано-Франківська область), який був відзначений грамотою на Світовому конгресі цимбалістів, що проводився у Львові в жовтні 2001 року та Т. Барана (м. Львів, доцент ЛДМА ім. М. Лисенка, дійсний член Всесвітньої асоціації цимбалістів).

Окрім використання цимбал в однорідних ансамблях у другій половині ХХ ст., знаходимо згадки в численних публікаціях про популярність цього інструмента серед ансамблів народних інструментів “троїсті музики”. Серед сучасних ідей зустрічаємо нове трактування інструменту в ролі “клавіцимбал”. Прикладом може служити твір, написаний у 1980 році в результаті творчої співпраці львівського композитора Б. Котюка та цимбаліста-віртуоза Т. Барана, а саме “Тріо-соната для цимбалів, альта та контрабаса”. Композитор трактує цимбали не як народний інструмент, а як рівноправний академічний народний інструмент поряд з класичним музичним інструментарієм.

Сьогодні дуже широко відома серед виконавців-цимбалістів так звана “техніка педалізації”, що була запропонована ще в 1907 році в цимбалах системи Шунди. Як зауважує Т. Баран, еволюція та вдосконалення цимбал українськими майстрами ХХ ст. “йшла у напрямі вдосконалення окремих складових концертних інструментів системи “Шунда” [6а, с. 111]. Вагомим внеском у розвиток методологічних засад виконавської техніки цимбалістів кінця ХХ – початку ХХІ століть слід вважати теоретичні обгрунтування та дослідження музиканта-віртуоза Т.Барана. Зокрема, ним створено новаторську систему нотації під назвою “мнемотехніка” (уніфіковані символи засобів добування звуку, характеристики звучання, різновидів туше і штрихів), запропоновані нові способи звукоутворення, прийоми гри [6]; [6а];[7]. Неабияке значення у мнемотехніці Т. Баран надає пальцяткам, які відіграють важливу роль у процесі звукодобування на цимбалах. Майстер-теоретик пропонує шкалу умовних позначень їх різновидів та виділяє кілька типів одного з головних елементів пальцяток – головки: дерев’яна, шкіряна, вовняна, ватяна або ватяно-замшева, останні з яких вимагають обмотування ниткою. Великий спектр представлених типів головок пальцяток та запропоновані Т.Бараном їх позначення значно розширюють палітру цимбального звучання. Останні ж полегшують прочитання цимбалістом оригінальних творів новітньої музики з використанням так званої “неперекладуваної” цимбальної виконавської техніки, що в свою чергу створює ефект неповторних цимбальних тембрів. Це дало змогу значно збільшити та збагатити репертуарні можливості концертного академічного інструмента, виконувати на цимбалах твори різноманітні за стилями, епохами.

Баян (кнопковий акордеон) та акордеон (клавішний акордеон)

Перші зразки гармонік (язичкових клавішно-пневматичних інструментів) були створені в 1797 році швецьким майстром-конструктором Францем Кіршніком. Поняття терміну “гармоніка” сягає глибокої давнини, а саме 5 тисяч років тому назад в Древньому Китаї був відомий інструмент “Шен”. Термін “гармоніка” охоплює родову різноманітність інструментів (серед яких аккордеон і баян), які пройшли шлях безперервного удосконалення, починаючи з 1797 року, від примітивних діатонічних конструкцій (Ф. Кіршнік (Стокгольм), І. Мельцель, К. Деміан, Ф. Вальтер, Ф. Пауль, К. Блауенштайнер (Відень), Л. Зауер (Прага), Г.-Ж. Греньє (Париж), Ф. Бушман (Німеччина)) до появи перших хроматичних ручних гармонік у 80-х роках ХІХ століття (П. Чулков (Росія)). У 1891 році в Німеччині майстром Мірвальдом була сконструйована трьохрядна хроматична гармоніка, права рука якої в недалекому майбутньому стала основою конструкції готово-виборного баяна.

Специфічна конструкція гармоніки, що являла собою повний набір хроматичного басо-акордового акомпанементу в лівій клавіатурі, а також наявність хроматичного темперованого звукоряду в правій клавіатурі (трьохрядна система клавіш, розміщених навскіс до краю правої клавіатури), з’явилась у Західній Європі в 90-х роках ХІХ ст. У Європі ця конструкція отримала назву акордеон, оскільки при натисканні однієї з кнопок правої клавіатури